Хто вони, кобзарі ХХІ століття?
Запрошуємо ознайомитися з цікавою статею Андрія Паславського, де осмислюються явище сучасного кобзарства
Хто вони, кобзарі ХХІ століття?
Спадок буває різним.
Одним з найбільш відомих символів України в світі є музичний інструмент бандура. Вона, разом з іншими національними маркерами, забиває міцний кілок українства у земну вісь, стверджуючи, що український народ є, що він має свою культуру, землю, своє минуле та сучасне. Світове визнання, яке починається з упізнаваності та культурного виокремелення, формує фундамент для власної держави, внутрішньої свободи, дає шанс на щасливе майбутнє. Останнє ж залежить лише від нас з вами.
Та чи добре ми самі знаємо та розуміємось на тому, що формує наше обличчя перед світом? У переважної більшості уявлення про традиційну культуру та бандуру зокрема останні майже сто років формується сценою (пізніше ― телеекраном). І якщо сьогодні сцена ― це простір мистецького волевиявлення, то у ХХ столітті це був головний ідеологічний рупор тоталітарної машини. Зрозуміло, що в СРСР будь-які національні прояви були загрозою державного рівня. Тому було вирішено суворо контролювати ці питання. В результаті виникло явище, яке сьогодні часто називають «шароварщиною». Ця тривала всеохопна «опіка» народною культурою з одного боку вибудувала наші національні маркери, а з іншого замінила їх нейтральними сценічними симулякрами – позбавленими історичного контексту новотворами та стилізаціями, майже заглушивши образ природної, питомо народної культури. Тому після розвалу Радянської імперії ми отримали у спадок величезний штучний культурний пласт, з клубами в кожному селі та будинками культури у містах, зі спеціальною системою освіти на державному фінансуванні. Навіть не замислюючись про штучну та спотворену природу вищеназваного, українці вже три десятиліття за інерцією продовжують доволі успішно ретранслювати нав’язане уявлення про самих себе, задовольняти потребу національної самоідентифікації тим, що було створено проти неї ж самої. З одного боку, це культурна трагедія, з іншого – історична реальність, виклик, який треба збагнути та подолати. Саме тому ми маємо сьогодні вишиванки замість вишитих сорочок, атласні шаровари замість полотняних штанів, стилізований балет замість вечірок зі справдешніми побутовими танцями, а ще ― величезний шар глузливого контенту, де українці зображені недоумкуватими хуторянами, що лише їдять сало, танцюють гопак і грають на бандурі, від якої, в дійсності, зосталась сама лише назва. Все це робилося та активно робиться досі як планомірний тиск на наш національний світогляд.
Скарб у пам’яті сліпих
До першої чверті ХХ століття кобзарями (або бандуристами, сюди ж відносимо і старців-лірників) вважали не просто співаків-музикантів, а, найперше, окремий соціальний стан. Це були маргінальні моральні авторитети, сліпі мандрівні «божі люди», які користувалися особливою повагою. Вони тісно пов’язувалися з церквою, виконували переважно християнські псальми, і, позбавлені щастя бачити цей світ, несли до людей «слово Боже» і музику. А ще вони співали про давню минувшину нашого краю. Подібні явища властиві для багатьох культур, але не у кожній вони відіграли таку роль, як у нас. Їхній спів та речитативні оповіді зазвичай супроводжувалися грою на музичному інструменті. Та якщо ліра в таких випадках застосовувалася чи не по всій Європі, то на історичних теренах Козацької України в руках мандрівних музикантів опинились самобутні кобза та бандура. Сьогодні важко достеменно сказати про походження цих інструментів, а думки дослідників розходяться між Сходом та Заходом. Та ідилічний образ козака-бандуриста Мамая став, фактично, народною іконою, мовчазним свідком буремних подій, коли по країні гули гармати та йшла по всіх усюдах козацька слава. З деяких свідчень відомо, що саме старі запорожці вчили сліпих грати на кобзі та передали їм епічний репертуар. В ХІХ столітті кобзарів-бандуристів та лірників були тисячі і вони об’єднувалися у закриті товариства – професійні цехи, з таємничою «лебійською» мовою, зрозумілою лише сліпій братії, внутрішнім кодексом та жорсткими правилами. Побачити їх можна було на кожному ярмарку, майже біля кожної церкви чи навіть просто на вулицях сіл, містечок та великих міст в Наддніпрянській, а найдовше – по Слобідській Україні. Західними ж теренами та Поліссями мандрували переважно лише лірники. Орієнтовно з середини ХІХ століття українська інтелігенція, вслухавшись в слова цих наддніпрянських менестрелів, почула живу історичну пам’ять, яку нині називають думами та плачами. Тоді мало які джерела, в такій повноті та чистій, природній суб’єктності, могли повідати про далеку минувшину наших земель. З цього інтересу зародилася українська фольклористика, а разом з нею ― зійшли пагони українського національно-культурного піднесення початку ХХ століття, що уможливило нашу з вами незалежну Україну сьогодні. Остаточно розставив пріоритети Тарас Шевченко, багатозначно назвавши свою поетичну збірку «Кобзар». І хоча самі кобзарі на зламі ХІХ-ХХ ст. вже журились, що мало хто по селах розуміє та пам’ятає, про які події вони оповідають, невідворотні процеси вже були запущені. Сліпі бандуристи не вважали себе старцями, та лише завдяки їм ― людям найнижчого соціального статусу, що жили з милостині і нижче яких були тільки жебраки, ― збереглася українська національна ідея. З моменту знищення Січі, під час злісних заборон української мови в Російській імперії, ключик до нашої волі зберігався у пам’яті цих сліпих музикантів. Протягом століття цінність їхньої місії вчасно розгледіли та підхопили у своїй діяльності Т. Шевченко, П. Куліш, М. Максимович, М. Лисенко, П. Мартинович, П. Житецький, П. Демуцький, К. Квітка, Л. Українка, О. Сластіон, Г. Хоткевич, Ф. Колесса, К. Грушевська та багато інших. З початком ХХ ст. Україна пережила справжню хвилю піднесення та романтичного захоплення кобзою-бандурою. Чи не вперше з козацьких часів за ці інструменти взялися зрячі музиканти й інтелігенція, почали створюватися аматорські колективи, виходити друком самовчителі, активно модернізуватися самі інструменти. За кілька десятиліть цей рух набув величезної популярності як в Україні, так і за кордоном, піднісши цінний спадок до таких висот, що навіть тотальне фізичне винищення Москвою всіх «незручних» у 30-тих роках не згасило його, а лише змусило чужинську владу вкладати кошти в його ідеологічну монополізацію.
Історична справделивість
Війни, репресії, голодомори ― і рахунок пішов на одиниці. Пам’ять та ідеї лишились, а жива трансмісія з вуст в уста звузилася критично та залягала глибоко на дні. Ниточка давньої епічної традиції, здавалось, увірвалась назавжди. Тисячі бандуристів грали на сценах, але жодний з них не навчився цьому в традиційних виконавців. Національний символ став штучною підміною, вегетативною копією, зручною для правлячого режиму.
Ситуація почала змінюватися з 80-тих років минулого століття. Завдячувати цьому ми повинні, перш за все, Георгію Кириловичу Ткаченку, який ще в дореволюційні роки зблизився з харківським кобзарем Петром Древченком та перейняв від нього давню науку. Він зберігав її тривалий час, і вже на схилі літ зібрав навколо себе вдячних учнів. Серед них ― Микола Будник, Микола Товкайло, Володимир Кушпет, Віктор Мішалов та багато інших представників тогочасної української інтелігенції. Коло послідовників стрімко збільшувалося, почали створюватися майстерні-осередки, які з часом організувалися у нововідтворені кобзарські цехи – Київський та Харківський. Проте останнім часом мова починає йти вже і про інші: зокрема слід згадати Стрітівський коледж кобзарського мистецтва, де втілено ідею навчання старосвітській традиції в стінах профільного музичного навчального закладу. Хронологічно процес створення кобзарських цехів співпав із зародженням вторинних фольклорних колективів, і це, фактично, є окремою, незалежною течією переосмислення та оживлення української традиційної культури, в даному випадку – старосвітської епічної. Також цехи стали одними з піонерів українського реконструкторського руху, що лиш починає набувати своєї популярності та тематичного розгалуження в останні десятиліття. З діяльністю учня Г. Ткаченка, М. Будника, сформувались такі ключові напрямки діяльності цехів: відтворення старосвітських музичних інструментів, збереження та передача послідовникам традиційного кобзарського та лірницького репертуару і манери гри, пошукові та реконструкторські роботи, наукова, публічно-громадська та просвітницька діяльність.
Сьогодні важко підрахувати точну кількість послідовників започаткованої Г. Ткаченком справи, а сегмент присутності старосвітських бандуристів в культурному та духовному житті країни набуває все більшої ваги. Довгий час діяльність цехів чітко вписувалась в поняття культурного андеграунду. Але активною позицією таких яскравих представників як М. Товкайло, Т. Копаніченко, К. Черемський, Т. Силенко, Ю. Фединський, Е. Драч, Я. Крисько, Н. Божинський та ін. твориться історично правдивий та затребуваний культурний пласт новітнього кобзарського мистецтва.
Сьогодні все частіше мова заходить про протиставлення старосвітської та радянсько-академічної концепції кобзарства. Як же навчитися відрізняти між собою ці дві паралельні гілки одного культурного явища?
-
Філософія. Знання, збережені Г. Ткаченком та доповнені іншими учнями старої школи – Є Мовчаном, В. Ємцем, А. Парфиненком, І. Рачком ― це не просто давні тексти з мелодією, це особливе світобачення, цінності, моральні та духовні устої, які займають дуже важливе місце у формуванні та функціонуванні кобзарського товариства сьогодні. Це окреме мистецтво розуміння дерева як живого матеріалу, відчуття душі кожного інструменту. Це глибинне осмислення давніх текстів, усвідомлення важливості їх збереження та відповідальності за їхню подальшу усну передачу. Академічні ж бандуристи ― це, переважно, ремісники-музиканти, які отримали програмну освіту, підготувалися до роботи зі сценою та її вимогами. Це два різні світи, в кожному з яких є великі майстри своєї справи та віддані патріоти, що, одначе, прийшли до цього дуже різними шляхами. Старосвітські музиканти ближчі до людей, їх частіше можна зустріти в природньому середовищі виконання: на вулиці, біля церкви, на ярмарках, громадських зібраннях, за майстер-класом. Їм не властиві сценічні кітчеві костюми, капели, поставлені на оперний лад голоси, характерна жестикуляція, колаборації з поп-музикантами чи кавер-бендами.
-
Інструмент. Братчики кобзарських цехів використовують, майструють (та навчають цьому усіх охочих) як мінімум три різні музичні інструменти: старосвітську бандуру, вересаївську кобзу та колісну ліру. Ці інструменти легкі, зручні, майже цілком виконані з дерева, вони наслідують історичні зразки інструментів та налаштовуються по давніх строях. Академічні бандуристи послуговуються фабричними громіздкими інструментами різноманітних видозмінених конструкцій, з металевими кілками, механічними перемикачами та майже втричі збільшеною кількістю струн з хроматичним строєм, що робить з академічної бандури швидше портативне фортепіано, аніж спадкоємницю стародавньої бандури. Конструкція інструментів кардинально визначає і способи гри на них.
-
Репертуар. В старосвітському середовищі питання репертуару чітко регламентоване. Це псальми, канти, думи, історичні та соціально-побутові пісні, танці. Ставлення до авторських творів лояльне, але ядро – традиційний репертуар. Академічні бандуристи традиційний репертуар кобзарів та лірників у навчальних закладах практично не освоюють, натомість володіють репертуаром класичної світової та української музики, створюють власну, активно експериментують.
Безумовно, за рівнем популярності та охоплення аудиторії академічні бандуристи далеко попереду, вони великою мірою задовольняють запит суспільства, створюють потужний асоціативний ряд та формують об’єктивну реальність. Позиції української культури як основи нашої ідентичності були б куди слабшими без діяльності таких митців сучасності, як Р. Гриньків, Я. Джусь, І. Ткаленко, В. Лисенко, М. Круть та сотень інших. Шлях до всенародного визнання старосвітських кобзарів ще триває, але важливо не перетворювати його на боротьбу проти академічних бандуристів та не множити міжусобиці. Ми маємо справу з дуже тривалими процесами, тому й не можна сподіватися на швидкі зміни.
І про головне. В давнину у кобзарському товаристві дуже шанувалося свято Трійці. Після нього і аж до Покрови дозволялося вільно кобзарювати. Також у цей день проводилися цехові збори, обговорювались найважливіші питання, освячувалися нові інструменти, учні проходили «одклінщину» ― аналог випускного іспиту після навчання у кобзаря-учителя, який дав право йти на свій хліб. Трохи старші кобзарі, підтверджуючи свій професіоналізм, отримували «визвілку» ― право мати вже своїх власних учнів. Тому, наслідуючи давні традиції, саме в цей день, починаючи з 2008-го року, у Національному центрі народної культури «Музей Івана Гончара» проходить фестиваль «Кобзарська Трійця», який є вікном у світ давнього, доленосного для нашого народу мистецтва.
Так хто ж вони, кобзарі, в епоху цифрових технологій? Таємничі носії давнього мистецтва чи популярні музиканти з сотнями тисяч переглядів? Відповідь лишається за вами, але кожний з варіантів – це високий і глибоко вкопаний мур саме українського світу, відстояти який сьогодні – першочергове завдання.
Андрій Паславський
Оригінальний текст за посиланням:
https://medium.com/@honchar.museum/%D1%85%D1%82%D0%BE-%D0%B2%D0%BE%D0%BD%D0%B8-%D0%BA%D0%BE%D0%B1%D0%B7%D0%B0%D1%80%D1%96-%D1%85%D1%85%D1%96-%D1%81%D1%82%D0%BE%D0%BB%D1%96%D1%82%D1%82%D1%8F-babb744e20da
