А. В. Назаренко. До книги пам’яті Петра Черемського
Знайомство моє з Петром Григоровичем відбулось в перші дні нашого національного відродження. Вперше жовто-блакитний прапор я побачив у руках його сина Андрія, та ще одного юнака, котрі стояли з ними на площі Свободи у Харкові. При нашій зустрічі, на перших зборах активістів Руху, я зразу відчув в ньому лідера.
За тридцять років на будівництві в Харкові я так звикся зі сквернослів’ям та матюччям оточуючих і раптом спілкуюся з людиною, в українській літературній мові якої зовсім відсутній цей багаж. Незважаючи на те, що мав він гарячу вдачу, я ніколи не чув від нього жодного лайливого слова, не бачив непривітного виразу обличчя. Я почав охоче виконувати його доручення. Купив великий шматок синьої тканини, жовтої фарби і став вдома писати лозунги з тих заготівок, що давав мені Петро Григорович. Написав їх декілька десятків. Пішов у ліс, нарубав ліщини для дерев’яних ручок. З цими транспорантами харківські рухівці вийшли на свою ходу по місту. Збереглася фотографія: в центрі Харкова: на фасаді будинку величезне полотнище з головами Маркса, Енгельса, Леніна. Повз цей будинок проходять колони демонстрантів-рухівців зі своїми лозунгами, серед яких і ті, що писав я зі слів П. Черемського – “Рух за суверенітет України, проти економічного і духовного Чорнобиля”, Україні – волю”. Подібними полотнищами були прикрашені автобуси, на яких ми від’їзджали на свято Козацької слави, на могилу легендарного кошового Сірка в серпні 1990 року.
У 1989 році П. Черемський доручив мені відвезти і передати владі міста Лозова листа, за підписами співголови Харківського Руху П. Черемського, головного редактора журналу “Пам’ятки України” А. Серикова, та голови Харківського фонду культури В. Бойка з проханням дозволити установити Хрест пам’яті загиблим у бою козакам війська УНР. Хоча і не вдалося тоді цей задум виконати, через розгін та побиття прибулих із Харкова рухівців, все ж таки, в другому поході, за ініціативи і під керівництвом П. Черемського та його синів, цей Хрест установили.
Я тоді ще працював куратором на будівництві, мав можливість їздити по області, і П. Черемський просив мене, щоб я знайшов десь у лісництві шестиметрового дуба для Хреста пам’яті жертвам голодомору 1933 року. Я об’їздив не одне лісництво, але не зміг знайти дуба такої висоти, бо пиляли лише чотириметрові дубові колоди.
Перше щасливе і радісне повідомлення. В результаті всенародного референдуму: “Україна – незалежна держава”. Прямо на площі люди обіймаються, цілуються, виступають із промовами. Історичні години. Активісти Руху, всі хто приймав активну участь у проведенні референдуму, а також гості-спостерігачі із Західної України зібралися у великій залі Держпрому. Щасливі, радісні обличчя. П. Черемський заспівує “Реве та стогне Дніпр широкий”. Пісня лине на площу, яку вже встигли назвати площею Незалежності. Але така назва не потрібна була можновладцям. Вони вирішили назвати її площею Свободи. І ця свобода дала їм можливість нещадно грабувати молоду незалежну державу і український нарід.
Якось на науковій конференції в Українському культурному центрі П. Черемський сказав, що вони точать тіло України, як шашіль дерево. Для першого національного прапора і пам’ятного знаку, що були установлені біля площі Свободи у Харкові, П. Черемський разом з іншими ніс металеву трубу-щоглу декілька кілометрів із Холодної Гори в центр міста. В результаті чого надовго пошкодив собі спину, і мені доводилось допомагати йому ліками.
Перші записи козацького маршу на вулицях Харкова пролунали завдяки П. Черемському. Він організував збір коштів та установлення в парку Шевченка пам’ятника загиблим сліпим кобзарям, яких в 30-роки знищили на Харківщині. Я разом з ним та його синами копав землю під фундамент, робив опалубку та укладав бетон.
Харків вперше за багато років побачив різдв’яний вертеп та почув різдв’яні колядки. Тут також організатором був П. Черемський із синами та молоддю. Я радий з того, що був причетним і до цієї справи. Я зробив дерев’яний каркас-щит, з яким вони ходили по місту, а також ставили виставу вертепа біля Української Автокефальної церкви.
Вперше у Харкові, за ініціативою і під керівництвом П. Черемського почалися нічні Купальські свята на воді. Я робив для цього дерев’яні човники під свічки, які пускали на воду по річці. Обласний фонд культури виділив кошти на феєрверк. Цілу ніч горіли вогні, і молодь радо і весело виконувала забуті тисячолітні обряди. Одного разу Купальське свято відвідала пані Слава Стецько, і я мав щастя разом з іншими спілкуватися із нею. На жаль це чудове починання на річці в Журавлівському гідропарку не прижилося. З’явилися язичники, які не захотіли святкувати його 7 липня, перенісши його на день літнього сонцестояння, через що розділилися з християнами.
Кожного року національно-патріотична громада Харкова збирається на день Покрови біля пам’ятного знака Українській повстанській армії, щоб вшанувати героїв. Мені невідомо, хто був ініціатором і організатором цієї акції. Але я переконаний, що і тут П. Черемський був одним із перших. Після сплюндрування, реконструкцію і поновлення пам’ятника виконали разом П. Черемський та В. Пасічник. І де, в Харкові, твердині імперського російського шовінізму та сіонізму, стоїть пам’ятник воїнам УПА. Цей перший пам’ятник постав навіть не на землях Західної України і Волині, де полягли в боях герої, а в Харкові, куди привозили їх живими на катування в підвалах КДБ. Перша пам’ятна дошка М. Міхновському і її урочисте відкриття – це виключно заслуга П. Черемського.
Разом з донькою Гната Хоткевича, Галиною Хоткевич, П. Черемський декілька років створював музей, відвойовуючи у властей кімнату за кімнатою, у будинку, що належав до війни родині Г. Хоткевича. А скільки зусиль треба було прикласти, щоб у зрусифікованому Харкові проводити міжнародні конкурси гри на бандурі та інших забутих народних інструментах. Щоб віддати батькові останню шану, прилетіла із Франції донька Гната Хоткевича – Галина Хоткевич.
До речі, коли мені доводилося щось нагадати, що пов’язане було з
Г. Хоткевичем, Петра Григоровича важко було зупинити. Так багато він знав про творчість Гната Мартиновича, про його життя та його родину і хотів передати іншим. Мені здається, він хотів зробити стільки для України, як Гнат Хоткевич.
За допомогу і за участь у всіх заходах, які проводив Петро Григорович, він подарував мені книги зі своєї бібліотеки з дарчими написами: “Україномовну Біблію, Іди за мною, Повернення традиції ” та інші. Вручав мені все, що виходило з під його пера, в тому числі і звернення до губернатора Авакова на захист української мови. Я дякую долі за те, що мені довелося спілкуватися з П. Черемським і хоча в якійсь малій мірі йому допомагати. Коли стали з’являтися партії, він хотів створити осередок Християнсько-демократичної партії. Сам він був людиною глибоковіруючою. Поділився цією думкою зі мною, але згодом змінив своє рішення і став створювати осередок КУНу. Мені довелося бути разом з ним делегатом Першого і Другого Збору Конгресу Українських Націоналістів. Ще тоді я відчував, що в Харкові ця українська патріотична партія в наш час не набере достатньої сили, але бачачи, що за цю справу береться Черемський з синами, вирішив як завжди йому допомагати.
Я дивуюсь і багато інших може здивуватись, як йому вдавалося стільки зробити. У якійсь статті він наводив слова Б. Грінченка “Ще не вмерла Україна, але може вмерти, ви самі її ледачі, ведете до смерти”.
Під час якогось заходу, ще на початку 90-х років, я якось похвалився Петру Григоровичу, що я ще з ранку нічого не їв, і він, ніби вибачаючись переді мною, відповів, що він теж нічого не їв, а лише купив якийсь пиріжок в якомусь ларьку. Ці слова застряли в мене в голові, і я подарував йому в кімнату, де він працював часто з синами з ранку до пізнього вечора, стару електричну плитку. Але коли не заходив, ніколи не бачив , щоб вони щось на ній готували, завжди кипіла робота. А одного разу мені довелося стояти в черзі за продуктами в Олексіївському універсамі разом з дружиною Петра Григоровича. Я поцікавився, подивившись через плече, що ж вона купує на свою велику родину, адже Харків це не село, де всі продукти, як кажуть, під руками. Тим більше, що й сама прпцює. Виявилося, що купила зовсім мало; здається з півкіло масла, та можливо стільки ж вареної ковбаси. На моє запитання, як їй вдається всіх нагодувати, – відповіла: “Та вони в мене не вибагливі, що наварю – те й поїдять”.Зранку до пізнього весора на роботі, організація і участь в пікетах, мітінгах та інших акціях патріотичних організацій Харкова. Серед ночі розбили вікно і запалили кімнату-офіс, де працював , а інколи і спав. Вдалося загасити. Вороги теж працювали. Хіба це не подвижницька праця для України? І я гордий з того , що і мені привелось в свій час, хоч в мізерній долі йому допомагати. Адже, стояти з ним поряд в ті роки – це теж бкла допомога.
У моїй пам’яті Петро Григорович Черемський залишиться як проста, щира людина з братерським почуттям до всіх, у кого в серці жевріла хоч маленька жаринка патріотизму і національної гідності. Якось на Купальському святі П. Черемський говорив, що в нашого народу з давніх часів існувало побратимство.
Прощаючись з паном Петром, поет Анатолій Перерва сказав: “Він був моїм другом і братом”. Те ж саме хочеться сказати мені, як і багатьом іншим : “Він був моїм другом і братом”. Серце стискається від думки, що вже більше ніколи не прийдеться звертатися до нього зі своїми бідами за порадою і допомогою. Останній раз довелось мені побачитись з П.Черемським і потиснути руку за два тижні до його кончини. Він разом із синами вийшов на свій останній пікет на захист української мови у Харкові. Пригадую самий пкрший пікет Харківського обкому КПУ. Черемський роздає присутнім транспоранти-лозунги, в тому числі і ті, що писав я на його замовлення. Тодішній пікет не можна порівняти із сучасним. Правлячий режим був ще всесильним, і з перемогою путчу була б перекреслена доля не тільки його самого, як організатора, а і його синів. Тільки після його смерті я відчув і зрозумів, ким він був для українців Харкова, для всієї України. Хтось із присутніх на похоронах, прощаючись сказав: “Черемський пройшов по Харкову, як боєць”. І я вірю, українська влада в Україні колись належно оцінить подвижницьке життя Петра Черемського.
А.В. Назаренко 29.06.2006 р
Дивіться ще:
До 10-х роковин відходу у вічність Петра Черемського (1942-2006)
Біографія Петра Григоровича Черемського
Перелік публікацій, наукових праць та видань Петра Григоровича Черемського
Меморіальна дошка, присвячена пам’яті П. Г. Черемського
Птахи і калина. Світлій пам’яті Петра Черемського. Поезія Олександри Ковальової
Л. І. Донник. Пам’яті Петра Григоровича Черемського
Деякі газетні публікації про Петра Григоровича Черемського