ЖИТТЯ ТРИВАЄ

До роковин Галини Гнатівни Хоткевич                                  (02.07. 1931 – 26.02.2010 р.Б.).

Енергія лине слідом за думкою –

бажаю Вам тисячі світлих думок!

Галина Хоткевич

Хоткевич_Галина

Говорити про Галину Хоткевич можна безконечно довго. За два десятиліття спілкування з Галиною Гнатівною ніколи не було зміни у враженні, яке вона лишала після себе. За будь-яких обставин, життєвих ситуацій п. Галина Хоткевич була сонячною жінкою, наповненою невичерпним позитивом і світлою енергією. Її сенс життя був у безкорисливому служінні обраним ідеалам. Її нестримна віра у кращі сторони людини, в перевагу духовного начала над споживацьким й тверда впевненість у перемозі добра над злом не тільки дивували, але й захоплювали. І їй хотілося вірити, бо обрії, які відкривала п. Галина виривали з миршавої буденності й неначе повертали в дитинство, до чистих мрій і сподівань. А по-народному прості й мудрі судження Галини Гнатівни десь там у середині торкали за живе й спонукали до переосмислення свого власного життєвого шляху.

Всі, хто спілкувався з Галиною Гнатівною завжди відчували благодійний вплив інтонації, тембру її голосу. Щирість і довірливість з якою Галина Хоткевич зверталася до людей, терпляче ставлення до людських слабкостей магічно впливали на оточуючих. Незбагненно, але мало хто зважувався їй в очі говорити неправду, бо п. Галина дуже швидко їх виявляла, і людині, яка говорила неправду, ставало ніяково.

Галина Хоткевич мала надзвичайно розвинутий дар розуміти співрозмовника, його внутрішній світ. Із Галиною Гнатівною було цікаво дискутувати. Її висока ерудованість, культурність, знання людської психології й делікатність у обстоюванні власних позицій заохочували до відвертого і щирого діалогу. Галина Гнатівна ніколи не вдавалася до крайнощів, нігілізму і завжди завершувала суперечку позитивно, й зазвичай так, що опоненту лишався шанс до самовиправлення.

На своєму життєвому шляху п. Галина доленосними уважала змалечку закладене батьками глибинне стремління служити своєму народу, поверненні йому пам‘яті про минувшину, про знищених радянським режимом подвижників української культури. Це стремління допомогло Галині Хоткевич подолати всі спокуси західного світу, не загубитися в чужоземній масі, й внутрішньо згуртуватися в очікуванні можливості допомогти своїм краянам. Не дивно, що коли нарешті визріла нагода для відвідин рідних земель, п. Галина одразу знайшла своє місце в громадському просторі України, серед спраглих до національного відродження колах української інтелігенції. Сприйняття рідного краю без прикрас і декорацій, незбориме бажання допомогти українській справі в Україні й гостре неприйняття фальші та спекуляцій на патріотичному грунті стало невід’ємною частиною єства Галини Гнатівни. Цим вона разюче відрізнялася від багатьох діаспорних українців, які часто приїздили на рідні землі з високомірно «панськими», або сентиментально-сльозливими установками й були спроможними лише до безплідного моралізаторства або безпорадного споглядання. Незважаючи на довгі роки перебування за кордоном, п. Галину було важко відрізнити від місцевих українок – внутрішній стрижень допомагав їй безболісно і шляхетно переходити від іноземного способу життя до українського. Та й сама Галина Хоткевич категорично не згоджувалася визнавати себе «представницею діаспори». «Я лише тимчасова переселенка» – говорила вона.

Галина Гнатівна охоче і щиро говорила всім, що запорукою її успіху в організації громадського життя на Батьківщині таїлася в незбагненому – ніби вона перебувала у постійному діалозі зі своїм батьком, Гнатом Хоткевичем, який її завжди спрямовував, наснажував, давав пораду…. У своєму останньому листі до харків’ян п. Галина ділилася сокровенним: «Наші мертві керують нами, живими! І все це в безконечності, навіть наука шукає якогось кінця і не знаходить. Уявити отаке не можливо, та й навіщо? Все це передбачене у вічності і хоч круть-верть – не позбавишся!.. Татко мій мною керує! Як це радісно! Все додому мене веде, а часу не існує!…»

Галина Гнатівна перейняла від батька його стремління до повноцінного суспільного існування й протягом життя виробила власну систему ефективної підтримки своєї сили, волі й внутрішнього стану. Безкорислива й щира праця «на віддачу» була для Галини Хоткевич принциповим питаннями способу життя – адже ще з дитинства вона усвідомила істину, що чим більше віддаєш людям, тим внутрішньо багатшим, мудрішим і сильнішим стаєш… Служіння своєму народові, патріотизм для неї були не абстрактними формулюваннями, а сув’яззю, вервечкою невеличких, але послідовних добрих справ. Іншим засвоєним від батька життєвим принципом була т.зв. «формула життя», або «ППП» ¬¬¬- потік «постійних позитивних подумок». За переконанням п. Галини, тільки позитивне й добре сприйняття світу могло його змінити. Тільки генерація й підтримка світлих думок могла допомогти наблизити перемогу добра над злом. «Молитов можна не знати, а добра думка сама знає, куди їй летіти!» – любила повторювати Галина Хоткевич. Філософія активного, цілеспрямованого й незмірно продуктивного життя Галини Гнатівни варта окремого дослідження, яке може стати цінним дороговказом у сучасному хаотичному суспільному існуванні.

Меморіальний музей Гната Хоткевича у с. Високому

Справа створення музею у батьківському домі супроводжувала Галину Гнатівну все життя. Мрія про це, очевидно передалася їх від матері Платоніди Хоткевич, яка ще в 1940-х роках мріяла про створення музею свого чоловіка. Так, у одному із листів до Харківського обласного комітету з охорони пам’ятників літератури й культури у 1940 році вона писала: «Виходячи з того, як серйозно стоїть питання про архів Хоткевича, визначається і майбутнє мого будинку. За всіляких умов, безумовно в недалекому майбутньому, будинок буде передано комітету і в ньому буде (…) філіал Літературного музею…». Випереджаючи свій час Платоніда Хоткевич бачила такий музей «живим», де поряд з експозиційною музейною провадилася б і широка творча й виховна гурткова робота з молоддю й дітьми.

Історична довідка: 1929 року Гнат Хоткевич отримує від видавництва „РУХ” гонорар за видання своїх творів і здійснює давню мрію про власний будинок. Цьому сприяла також нагода – родичі померлого колишнього директора Харківської чоловічої гімназії №3 Івана Голубниченка продавали його недобудований будинок у с. Високому за доступною ціною. Переселившись із родиною до придбаної садиби, Гнат Хоткевич прожив у ній останні дев’ять років свого життя. У цьому домі разом із дружиною – Платонідою Володимирівною Хоткевич і матір’ю Ольгою Василівною Гнат Мартинович виховував своїх дітей – Володимира, Галину і Богдана. Тут він створює тетралогії про Тараса Шевченка, Богдана Хмельницького, пише всесвітньовідомі музичні твори, працює над новими частинами підручника гри на бандурі, вдосконаленням цього народного інструменту й розробляє високомистецьку «харківську» школу бандурного виконавства. У 1930- роках садиба Гната Хоткевича була одним із неформальних культурних центрів Слобідщини. За спогадами сучасників, незважаючи на пильний нагляд НКВС до Гната Хоткевич з усіх кінців тодішньої Радянської України приїздили музиканти, літератори, науковці. В своїй садибі Гнат Хоткевич навчав «харківської» школи гри на бандурі учасників Полтавської капели бандуристів і студентів з Музично-драматичного інституту. В рідних стінах свого дому на світанку 23 лютого 1938 року Гнат Хоткевич був арештований оперуповноваженими НКВС.

Первісний об’єм будівлі включав робочий кабінет Гната Хоткевича, спальню, кімнату старшого сина – Володимира Хоткевича, дитячу кімнату молодших дітей Галини і Богдана, кімнату матері, спальню, вітальню, кухню-їдальню, відкриту дерев’яну веранду, що була звернена в сад, підсобні приміщення. Будинок займав центральне положення на земляній ділянці в оточенні плодового саду, огороду, квітників.

 

Ситуація, в яку потрапила Галина Хоткевич, коли після довгої розлуки приїхала до Харкова у 1988 році була не дуже оптимістичною. З одного боку, харківська громада тепло і сердечно вітала п. Галину на батьківщині. Тоді, в актовій залі Харківського міського лекторію Галина Гнатівна вперше виступила перед зібранням земляків з оповіддю своїх омріяних планів про відкриття в колишній cадибі Хоткевичів, що в селищі Високому, музею. Говорила вона й про необхідність дослідження і популяризації творчої спадщини свого батька, яка є недостатньо вивченою і здебільшого замочувана радянською системою. У відповідь лилося багато гарних і зворушливих слів, були оплески переповненої зали й навіть екзальтовані вигуки… А на виході з зібрання – фальшива приязнь байдужих функціонерів, які міцно отаборилися в державних і муніципальних управліннях…

З іншого боку – це здавалось би безнадійна ситуація з самою батьківською хатою, нинішні мешканці якої упереджено ставилися до ідеї створення в домі музею. Як Коли Галина Гнатівна вперше після десятків років відсутності зайшла до рідної «височанської» садиби – все було невпізнаним. Будинок було перебудовано, змінене внутрішнє планування кімнат, інтер’єри приміщень змінено зовнішній ландшафт садиби й викорчувано садок. Була знищена створена руками Гната Хоткевича веранда з терасою, що були окрасою садиби й гордістю всієї родини. Окрім того, загальна площа садиби була зменшена за рахунок землі, що відійшла до сусідніх землеволодінь та нових збудованих господарських будівель. Як виявилося в садибі тепер офіційно проживало чотири родини. Деякі сім’ї вселилися сюди одразу після Другої світової війни – тоді сільська адміністрація всім говорила про те, що будинок належав «контрреволюціонеру і німецькому шпигуну» Гнату Хоткевичу та «фашистським запроданцям» – його дружині і дітям. Радянська влада заздалегідь подбала про те, щоби будинок, який у часи Другої світової війни вимушено залишила дружина Гната Хоткевича Платоніда разом з дітьми – Галиною і Богданом, ніколи не повернувся до власників і їх нащадків. Дивно, але через багато десятиліть більшість жителів були твердо переконані в справедливості радянського судочинства до родини Хоткевичів. Проте це не завадило їхнім меркантильним і непорядним до Галини Хоткевич планам. Коли новітні жителі хоткевичевого будинку дізналися, що донька Хоткевича хоче створити музей, одразу почали хитрувати і прописувати у своїх квартирах щобільше родичів. Таким чином за короткий термін на відносно невеликій площі Хоткевичевого будинку невдовзі вже числилося десятки людей. Замість того, щоб образитися, п. Галина, ґрунтовно, як справжня господиня будинку, а не гостя взялася до справи організації музею. Здавалось, що кожна невдача не тільки не розчаровує Галину Гнатівну, але й додає сили, робить витривалішою та мудрішою. І разом з тим – легка вдача п. Галини будь-яку суперечку могла переводила нанівець, вселяючи всім оптимізм і віру в перемогу над обставинами.

В добру годину допомагати п. Галині Хоткевич взялося коло дієвих і енергійних харків’ян, серед яких – громадський діяч Петро Черемський, відомий літератор і поет Анатолій Перерва, професор медицини Микола Голобородько, краєзнавець і визначний науковець Юрій Ранюк, очільник Харківського фонду культури, поет Віктор Бойко та багато інших. За кілька років копіткої роботи Галині Гнатівні разом з колом однодумців-харків’ян на чолі з Петром Черемським вдалося зібрати кошти й незважаючи на чиновницький спротив викупити кілька кімнат й добитися створення на їхній основі меморіального музею Гната Хоткевича.

Перейнявшись долею музею, багато матеріальних зусиль для його становлення доклав Ярослав Петрович Ющенко. Так, завдяки меценатству п. Ярослава було викуплено у колишніх господарів найцінніші для меморіального музею кімнати – ті, де у 1930-х роках розташовувався кабінет Гната Мартиновича й дитяча кімната Галини і Богдана Хоткевичів.

У 1995 році в будинку, де жив Гнат Хоткевич офіційно відкрито меморіальну кімнату-музей визначного діяча української культури. Одночасно всю територію садиби Хоткевичів було включено до державного реєстру пам’яток історії й культури України. З 2005 року кімната-музей Г. Хоткевича стає філією Харківського літературного музею. Поступово починає втілюватися давня мрія Платоніди і Галини Хоткевич – при музеї започатковано творчі студії й гуртки для дітей та юнацтва. На території садиби Гната Хоткевича починають проводитися різноманітні заходи просвітницького характеру, конференції, концерти.

Співробітниками музею та ініціативною громадськістю ведеться активна робота щодо повернення садибі Гната Хоткевича первісного вигляду. Ставлячи собі за мету утворення на території садиби Хоткевича у майбутньому повноцінного культурного центру, до реконструкторської роботи були залучені проектно-архітектурні служби, які створили цікавий інженерний проект майбутнього центру. Так у 1996 році проектною групою Харківського державного технічного університету будівництва та архітектури під керівництвом проф. Н.С. Болотських було здійснене ретельне обстеження технічного стану садиби Гната Хоткевича у с. Високому і розроблено проект її комплексної реконструкції. Згідно з цим проектом передбачається, зокрема, поновлення садибного будинку до вигляду 1926 року зі збереженням меморіальних приміщень й відтворенням втрачених фрагментів будівлі, упорядкуванням прилеглої території на основі первісного планування й ландшафту.

Галина Гнатівна і традиційна культура

Колись у 1995 році, на одному з вечорів кобзарської музики у Харкові Галина Гнатівна говорила: «Музика допомагає творити наш, омріяний світ, допомагає його утримувати в душі нашій, й керує нашими діями… Слухати музику все одно, що вживати еліксир життя –і ця істина відома всім. Але найдивніше враження від музики традиційної – неначе занурюєшся у незримий потік-річку співогри, сприйняття якої – десь поза за словами, але щедра наснага відчутна всім! Те, що одвічні вороги нашого народу не могли знищити – його дух зберігається, мовби у яйці-райці в народній музиці, співі народнім… Тож творимо атмосферу музики традиційної, яка є неминущою, вічною, яка дає нам енергію вищих сфер!» Пам’ятаю, як присутніх у залі молодих виконавців на автентичних кобзарських інструментах тоді до самих основ вразили слова Галини Хоткевич. Галина Гнатівна любила говорити, що вона, як і її батько свято переконані у тому, що традиційні українські мелодії, українські народні музичні інструменти споконвіку були потужною зброєю у боротьбі з ворогами. Що народня музика здатна допомогти долати у суспільстві зневіру, байдужість і зраду…

Особливо близькою для Галина Гнатівна була кобзарська справа. Ясно виділяючи з-поміж багатоманіття сучасного бандурного виконавства автентичний й академічно-класичний напрямки, Галина Гнатівна у рівній мірі вболівала за повноцінний розвиток кожного з них, уважаючи їх однаково важливими для сучасної розбудови культурного життя на Україні. Особливо важливою для Галини Хоткевич була реабілітація удосконаленого батьком «харківського способу» гри на бандурі й надати поштовх його розвитку в нинішній час. Засадничо базуючись на автентичній школі виконавства на бандурі харківських традиційних співців, «спосіб Хоткевича» не лише вдосконалював «харківсько-зіньківську школу» кобзарського музикування, але й розширював технічні і виражальні можливості інструменту. Характерною особливістю цього способу було рівноцінне використання у грі на інструменті всіх десяти пальців рук по всьому полю інструмента.

Через ідеологічні, а згодом суто людські фактори «харківська» школа була на Україні маргіналізована і практично ліквідована. Одночасно, інерційність освітньої музичної системи у сучасній Україні не припускала навіть думки про запровадження новітніх способів у грі на народних інструментах. Ще більше ремствувань і нарікань (звичайно поза очі Галини Гнатівни) викликали у педагогів музичні твори Гната Хоткевича, які примушували їх по-новому осмислювати бандурний репертуар й сучасне бандурне виконавство.

Галина Гнатівна гостро сприймала блокування «харківської школи» виконавства на бандурі, її також засмучувала безініціативність і лукавство профільний викладачів музичних закладів. Розчаровувало Галину Хоткевич і те, що часом ім’я її батька використовували для маскування особистих кон’юнктурних інтересів…

Саме тому Галина Хоткевич з великим ентузіазмом підтримувала громадські ініціативи щодо поширення і розвитку творчої спадщини батька, збереження й плекання традиційної культури. Для ефективної реалізації планів Галина Гнатівна разом з колом однодумців утворили благодійний Фонд громадсько-культурних ініціатив імені Гната Хоткевича, який згодом перетворився у потужний культурно-методичний центр.

Разом із Фондом ім. Гната Хоткевича п. Галина стала засновницею й берегинею Міжнародного конкурсу виконавців на українських народних інструментах ім. Гната Хоткевича та Конкурсу юних бандуристів ім. Гната Хоткевича, які нині регулярно відбуваються у Харкові. Галина Гнатівна допомагала харків’янам у виданні досі не публікованих творів Гната Хоткевича (передусім з його музичної та літературної спадщини) й стала почесним засновником видавництва Фонду ім. Гната Хоткевича. Завдяки старанням Галини Гнатівни у Харківських вищих навчальних закладах уможливилося навчання учнів відомого виконавця на традиційних кобзарських інструментах Володимира Кушпета та їхнє подальше вдосконалення у Києві та Львові. На зібрані Галиною Гнатівною гроші уможливилися дитячі студії у т. ч. й виконавства на бандурі при меморіальному музеї Гната Хоткевича у с. Високий. Крім усього Галина Хоткевич доставала закордонні видання, рідкісні відео і аудіо записи, які були необхідними для діяльності подвижників сучасної кобзарської справи.

Галину Хоткевич глибоко поважали ентузіасти виконавства на кобзарських інструментах, а цехмайстер Кобзарського цеху Микола Будник любив вести з нею філософські розмови й дискусії. Пам’ятаю, як під час однієї з таких розмов у кобзарському колі Галина Хоткевич вразила всіх своїм глибинним розумінням сутності кобзарського виспіву: «Це ж вони – кобзарі – були провідники душі померлої людини на тому світі. Адже спів кобзаря (як і традиційних співців у інших народів) не дає заблукати душі під час потойбічних мандрів… Мабуть, на собі Ви вже не один раз відчули, що спів не тільки розраджує у важкі хвилини, а ще й допомагає залишатися особистістю у повсякденні. А в часи загальнонаціональних потрясінь, кобзарський спів, чи вірніше співогра, як у казці, може викликати для незримої допомоги людям оспіваних у думах героїв…»

Чимало зусиль Галина Гнатівна приділяла розвитку на Харківщині писанкарства. Тривалий час вона утримувала гурток писанкарства для дітей при музеї Гната Хоткевича у с. Високого й допомагала Харківському клубу писанкарства. Зібравши за життя величезну колекцію писанок, Галина Хоткевич мріяла передати її на батьківщину для окремої експозиції в меморіальному музею свого батька.

  Шлях Галини Хоткевич

 

 Галина Хоткевич була категоричним і непримиримим противником будь-яких наднаціональних і наддержавних надбудов, щиро уважаючи їх поверненням до практики Радянського союзу. І коли європейські країни остаточно сформували Європейський союз, Галина Гнатівна була щиро заскочена, говорячи , що сучасний ЄС за своєю сутністю те ж саме, що і СССР, адже підступно сприяє зникненню національного і культурного різноманіття народів. Вона не була радикальною антиглобалісткою, але своєю діяльністю намагалася показати шлях західної людини, яка не приймає накинуті згори умови т.зв. «форматного» й «раціонального» існування. Галина Хоткевич скептично ставилася до сучасних т.зв. «європейських цінностей», зі щирим смутком говорячи, що вони заперечують вибудувану тисячоліттями традиційну європейську цивілізацію. Вихід із глобалістичної кризи Галина Гнатівна вбачала лише у зважених і логічно вивірених міжетнічних діалогах на рівні традиційних культур народів нашої планети.

Долаючи скепсис й зневіру багатьох оточуючих у Франції та Україні Галина Гнатівна своєю безкорисливою працею для батьківщини розбивала вщент споживацький стереотип т.зв. «сучасної європейської людини». Стверджуючи на практиці свої погляди у багатьох національно-культурних проектів місцевого і загальнодержавного значення Галина Хоткевич спромоглася залишити помітний слід у розбудові сучасного громадського й культурного життя в Україні. Створення меморіального музею Гната Хоткевича у с. Високому, започаткування дитячого й Міжнародного конкурсів ім. Гната Хоткевича, видавництва, підтримка різноманітних студій, дитячих гуртків, організація концертів, конференцій, надання стипендій студентам-бандуристам та інших проектів – лише невелика частка кипучої діяльності Галини Хоткевич на Харківщині. А скільки п. Галина Гнатівна творила добрих справ по всій Україні – напевне важко й перелічити. Не дивно, що навіть сам факт приїзду п. Галини в Україну сприймався громадськістю як небуденна подія, як важливий активізуючий чинник культурного й суспільного життя краю.

Незважаючи на тяжку хворобу відійшла у вічність Галина Гнатівна весело, з усмішкою і вірою в світле майбуття свого рідного краю. За якісь два місяці до своєї смерті п. Галина писала харків’янам зворушливі, і, можливо пророчі слова: «Життя триває! Я буду поряд з Вами і у Ваших справах я буду незримо Вам допомагати. Тільки вірте у свою перемогу! Перемогу добра над злом! Вірте і дійте!»

Останніми ж словами-зверненнями Галини Хоткевич до харків’ян, написаними у переддень до відходу у вирій було побажання: «Дарую Вам усім ППП – постійні позитивні подумки! Ой як помагає жити! Розсівайте їх навкруг Вас!».

Як благословення, як щасливий дар долі я згадую хвилини спілкування з Галиною Хоткевич – сонячною людиною, яка змогла пробудити у харків’ян віру у себе, у власні сили, у свій незабутий Богом край. І коли я хочу, щоб мої громадські плани неодмінно збулися, то згадую Галину Хоткевич та її пророчі побажання.

І тоді незбагненно магія починає діяти…

 

Кость Черемський

tweet_trim_url_2:
http://khotkevych.info/fond/?p=351

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *