Серед дослідників кобзарства, яким пощастило проникнути в закри-те від сторонніх очей середовище незрячих кобзарів, особливе місце належить Федору Терентійовичу Дніпровському (Петлиці). Порівняно з Порфирієм Мартиновичем, Василем Горленком, Володимиром Харковим та небагатьма іншими етнографами, які здійснювали інсайдерські мандрівки в середовище незрячих, Федору Дніпровському вдалося зібрати якісно новий і незнаний матеріал. Інформацію, яка розкривала невідомі досі сторони субкультури традиційних співців-музикантів, їхнього сакрального надбання, системи духовних цінностей і моральних орієнтирів.
Ф. Дніпровський оприлюднив відомості про потаємний внутрішній світ українського кобзарства, що спонукало багатьох науковців, музикантів, подвижників традиційного виконавства, творчих особистостей змінити своє переважно стереотипно-депресивне ставлення до народних співців і відповідально досліджувати феномен традиційного співоцтва. Не є випадковим те, що матеріяли Федора Дніпровського використовували у своїх роботах авторитетні фольклористи, музикознавці, дослідники кобзарства — у т. ч. С. Білокінь, Ф. Лавров, Б. Кирдан, М. Гримич, В. Кушпет та інші. Нині записи Ф. Дніпровського лишаються науково актуальними і входять до базового переліку навчальних і дослідницьких матеріалів з вивчення українського кобзарства. Дивним чином біографія Федора Дніпровського своєю загадковістю і неоднозначністю цілком відповідала матеріялу, який він збирав і вивчав. Талановитий журналіст, поет, археолог, закоханий у традиційну культуру етнограф, допитливий дослідник-інсайдер. Його життя було сповнене пригод, карколомних ситуацій та авантюрних життєвих обставин... І хоча своєю суперечливістю постать Ф. Дніпровського донині муляє очі науковим снобам, хочеться захоплюватися її внутрішньою силою, цілеспрямованістю й щирістю. Народився Федір Дніпровський (Петлиця) 1906 року на Катеринославщині. У метричній книзі Покровської церкви села Личкове Новомос- ковського повіту Катеринославської губернії за 1906 рік є запис №12 про народження 08 лютого 1906 року (за старим стилем) дитини чоловічої статі, хрещеної 08 лютого 1906 року ім’ям «Федор». Батьки — «Города Екатеринослава мещанин Терентий Иоакимов сын Петлица и жена его Агафия Трофимова дочь, — оба православного вероисповедания». Хрещеними батьками стали — «селения Лычково крестьяне Алексей Игнатиев сын Тро- ян и Мотрона Григориева дочь Костюченко». Обряд хрещення здійснили священик «Иоанн Мотузов с диаконом Иоаном Левченко» [1]. Крім Федора у родині Петлиць був ще один молодший син Іван, народжений 1916 р. За згадками Федора — вcя його родина належала до козацького роду, про що красномовно свідчить січове прізвище — Петлиця.
У сім’ї Петлиць дотримувалися української традиції, ходили до церкви, шанували народні звичаї. З самого дитинства Федір був закоханий у народну стихію, в українські пісні, перекази, казки і легенди, якими тоді був багатий дніпровський край. Середню освіту Федір здобув у Катеринославі. Ще підлітком у 1919– 1920 роках він брав участь у збройній боротьбі українських повстанців проти радянської влади. Орієнтовно 1924 року майбутній етнограф всту- пив на філологічний факультет Харківського університету. Одночасно під- вищував свою освіту в очолюваному Д. Багалієм Інституті літератури імені Т. Шевченка у Харкові.
1925 року Федір Петлиця під впливом «літературної романтики», а також бажаючи позбавитися відповідальності за участь у протибільшовицькій війні змінює своє прізвище на Дніпровський. Чітко розуміючи підступність радянської влади, Ф. Дніпровський ґрунтовно вивчає теоретиків марксизму-ленінізму, що неодноразово допомагало йому вижити у найнебезпечніших ситуаціях. «Политически развит. Знает Историю ВКП(б) даже по первоисточникам», — свідчив про нього енкаведист Шмушкіш Л. І. Під час арешту у 1941 році [2, с. 17 зв.]. У 1925-1927 рр. Ф. Дніпровський працював у м. Харкові кореспондентом «Селянської правди» по Дніпропетровській області. 1928 року одружується на студентці Харківського університету Коган Фріді Миколаївні (1911 р. н.). Подружжя проживає в м. Харкові у робітничому селищі Артема.
Власне, під час свого «харківського періоду» Ф. Дніпровський почав активно цікавитися етнографією, історією та археологією України. Його першим учителем був видатний українських історик Дмитро Яворницький. Саме від Яворницького Федір перейняв методику ведення польових записів та основ збору інформації. Федір брав участь у кількох археологічних і фольклористичних експедиціях Яворницького у Дніпропетровській, Запорізькій і Миколаївській областях. Із самим Дмитром Івановичем Федір Дніпровський був у дружніх стосунках та постійній діловій співпраці. Співробітництво між Яворницьким і Дніпровським було настільки цікавим і плідним, що знайшло свою згадку у присвяченій Дмитру Івановичу бібліографічній повісті відомого письменника Івана Шаповала [3]. Записи від Ф. Дніпровського-Петлиці зістрічаємо також і в архіві Дмитра Яворницького, що зберігається у рукописних фондах ІМФЕ імені М.Т. Рильського. Яворницький включає відомості від Дніпровського до своєї праці «Український простолюд в його творчості: збірка записів оповідного жанру» (нині неопублікована) [4].
На початку 1920-х років у Костянтинограді Харківської області Федір Дніпровський зустрічається із визначним українським етнографом і ху- дожником Порфирієм Мартиновичем. Враження від Мартиновича були настільки сильними й настільки суголосні внутрішнім переконанням Федора, що він для себе остаточно вирішує продовжувати розпочату роботу зі збору фольклорних записів від народних носіїв традиції. Вірогідно, що саме П. Мартинович і захопив Ф. Дніпровського легендарним сакральним спадком українців — т. зв. «Вустинськими» (Устинськими) книгами. Визначний етнограф був переконаний, що нематеріальна культурна спадщина українського народу споконвіку систематизувалася й передавалася від покоління до покоління у переказах, оповідках, битовщинах, піснях, приказках та інших формах, що в народній уяві складали окремі усні блоки — «книги». Подібні віртуальні зібрання традиційних знань у конформації «зрячих вустинських книг» — т. зв. «Кахтирів», утримувалися в народній пам’яті досить довго — аж до колективізації українського села в 1920-х роках. Зміна укладу життя, насильницьке переорієнтування традиційних цінностей селян на новітні — «соціалістичні», репресії і переслідування призвели до практично повної втрати безцінного «вустинського» надбання. Окрім «зрячих» Вустинських книг — у герметичних середовищах традиційних українських співців — кобзарів, лірників і стихівничих існували також свої, окремі «незрячі» Вустинські книги, що йменувалися «Вустинські (Устинські) статути». «Вустинських статутів» налічувалося дванадцять і вони включали важливі для кобзарської субкультури знання, неписані регламенти й закони внутрішньої самоорганізації, основи навчання, взаємостосунків, побутування й зовнішнього поводження співців. А також — величезний творчий й сакральний співоцький набуток — у т. ч., молитви, псальми, пісні, епічні твори (думи, битовщини, пам’ятниці) та інші твори.
Порфирій Мартинович усе своє життя збирав різноманітні свідчення про Вустинські книги незрячих співців, а також матеріали, що могли входити до народних «Кахтирів». Щиро захоплений традиційним кобзарством і беручкий до роботи Федір Дніпровський, очевидно, справив враження на Порфирія Денисовича. Видатний етнограф із довірою поставився до моло- дого дослідника і поділився з ним інформацією про таємниці Вустинських книг. Не виключено, що саме Мартинович надав Дніпровському адреси слобідських кобзарів, яких неодмінно потрібно було зафіксувати і свої ре- комендації до них (адже в кобзарських спільнотах Порфирія Мартиновича добре знали і поважали). Очевидно також, що саме від Мартиновича Дніпровський переймає унікальну методику збору етнографічної інформації, спілкування з носіями традиції, їхнього мотивування і щонайбільшого розкриття (у т.ч., технологію спонукання інформанта до продуктивних спогадів, довірочного діалогу, текстово-музичного нагадування, зацікавлення «активуючими» словами і мелодіями тощо). Власне, і сам П. Мартинович неодноразово робив записи від Ф. Петлиці-Дніпровського, серед яких най- відомішою є рукописна робота 1929 року «Хведір Петлиця Дніпровський з села Личкового на Самарщині» — перекази, розповіді» (зберігається у НАФРФ ІМФЕ НАНУ). Федір виявився здібним учнем і з успіхом використовував отримані навички у спілкуванні з автентичними носіями епічної традиції, харківськими кобзарями, селянами. Результатом наполегливої роботи стали унікальні матеріали від кобзарів Петра Древченка (с. Залютине, Харків), Степана Пасюги (с. Борисівка Харківської області), діда Слюсаренка (м. Черкаси) та інші.
Матеріали Ф. Дніпровського дають можливість подивитися на світ кобзарства нібито із середини середовища співців, з позиції інформанта. Таємні сторони життя незрячих кобзарів, їхні закони, цеховий устрій, правила поводження, життєва мотивація, внутрішній стижень, мета існування, громадський чин, а також репертуар — усе дістає в спостереженнях дослідника належну увагу. Ф. Дніпровському вдалося також зафіксувати характерні приклади правдивого ставлення співців до звичних людей, відверті рефлексії щодо представників влади, тоталітарного режиму тощо. Окремим успіхом Федора Дніпровського стала фіксація сприйняття традиційними співцями осіб, які цікавилися кобзарством — у т. ч., відомих діячів культури, літераторів, істориків, етнографів, фольклористів, музикознавців тощо. Несподівано цікавими є кобзарські характеристики Тараса Шевченка, Панька Куліша, Гната Хоткевича, Дмитра Яворницького, Дмитра Багалія, Миколи Сумцова та багатьох інших.
Описи Вустинських статутів, Кахтирів, оповіді співців про цеховий і світський побут допомогли Ф. Дніпровському здійснити справжній прорив у пізнанні реального і прихованого життя кобзарської спільноти, яке, попри всю свою неоднозначність, було наповнене глибоким духовним змістом. Без зайвого пафосу, показовості й лукавства кобзарський звичай вимагав від співців у повсякденному побуті і професійній роботі високої духовної посвяти в служінні українському народу, моральної чистоти і християнської спрямованості. Інсайдерська інформація, очевидно, не завжди легко давалася Федору.
Нерідко, щоби дістати потрібні відомості необхідно було витратити до- сить багато часу, вдаватися до багаторазових вговорювань, перевтілень, до матеріальних витрат і подарунків тощо. Наприклад, для того, щоби дід Слюсаренко з Черкас розповів про народні Вустинські книги — «Кахтирі», дослідник витратив більше двох тижнів свого часу на різноманітні умов- ляння, подарунки, пригощання вустівника — у тому числі й самогонкою. Але й через два тижні дід згодився «пропеть и рассказать при тех услови- ях, что я перехрещусь и прочитаю «Верую» наизусть трижды «Отче наш» [5, арк. 47]. Зокрема, виявлені Федором Дніпровським артефакти не лише поглиблюють існуючі базові знання щодо українських традиційних співців — кобзарів, лірників і стихівничих. Зібраний дослідником матеріал дозволяє нині комплексно оцінити кобзарську субкультуру, підняти її розуміння і вивчення на якісно новий рівень. Очевидно, це й послугувало головною причиною того, що записи Ф. Дніпровського довгий час лежали в архівах під грифом ОК — обмеженого користування й загальнодоступними стали лише на початку 1990-х років.
Добірний фактичний матеріал Дніпровського несе в собі також багато важливої інформації, яка, по суті, читається поза рядками. Так, записи Ф. Дніпровського руйнують фольклористичні стереотипи, зокрема щодо маргінальності й упослідженості традиційного кобзарства, його зорієнтованості здебільшого на меморіальній стороні життя громади. На противагу Дніпровський зображає картину цілком прагматично влаштованої субкультури, яка має потужні ендогенні системи самозбереження (духовні, моральні, корпоративні, економічні тощо). Субкультуру, у якій тонко відлагоджені практичні і, більше того, — іманентні механізми самореґенерації, майбутнього відродження і розвитку.
Інший стереотип, який зруйнував Ф. Дніпровський, торкається звуженого розуміння народної епічної спадщини, її форм та різновидів, а також поглядів на функціонування, збереження й можливий майбутній розвиток «вустинського» надбання українців. Слідом за П. Мартиновичем, Дніпровський уважав, що епічні твори, які виконували традиційні співці під супровід музичного інструменту, не обмежувалися лише усталеним форматом думи. В українській традиції існувало також багато інших, близьких до думового жанру форм, які насичували репертуар кожного традиційно- го співця. Це — і виспів давніх історичних бувальщин, побутових подій щоденного життя (так звані «битовщини»), і співані оповіді, пам’ятниці, спонтанні речитативно-музичні експромти дидактичного, морального, ритуального, розважального та іншого спрямування. Серед історичних творів, близьких до думового жанру, Федір Дніпровський записав кілька досить оригінальних, зокрема «Про Максима-Одинця, славного киянина молодця», «Про Ігорів похід і половчака», «Про Івана Залізняка і Степана Погрібняка», «Про лицаря-сурмиста, кобзаря-бандуриста і його коня вороного», «Про Сулиму, Павлюка ще й про Яцька Остряницю».
На прикладі творчості кобзарів Петра Древченка, Стапана Пасюги, Павла Гащенка дослідник фіксує феномен продовження живої епічної традиції наприкінці 20-х років ХХ століття. Катерина Грушевська, а слідом за нею і сучасні дослідники назвуть цей феномен «бічними шляхами епосу». Зокрема, пояснюючи явище продуктивної епічної творчості, Ірина Коваль-Фучило зазначала: «Попри розмаїття зазначених текстів, можна стверджувати, що серед причин їхнього виникнення — значний внутрішній потенціал думової традиції, специфічні закони побутування дум, що уможливили зародження інших, схожих із думами жанрів, трансформацію певних формальних елементів думового епосу, проте не спричинили занепаду класичних варіантів дум» [6].
У ставленні до епосу Федір Дніпровський був послідовником свого вчителя Порфирія Мартиновича, який свято вірив у спонтанне відродження епічного жанру в майбутті і вважав вищим громадянським обов’язком фіксацію і передачу нащадкам записаних від автентичних носіїв традиції найкращих взірців. Одночасно, перебуваючи під впливом ілюзії розбудови українського культурного простору в часи так званої «радянської українізації» Федір Дніпровський вірив у можливість збереження «перлин народної творчості» (як дослідник називав епічний спадок кобзарів) в умовах соцбудівництва. «Коли наша соціалістична епоха не дасть загинути невичерпній творчості ...трьох боянів сучасної епохи — Пасюги, Гащенка та Древченка то тоді наша дума, наша пісня, не вмре, не загине!» — писав він [7, арк. 93].
Цікаво, що протягом кількох років свого подвижництва Ф. Дніпровський поряд із етнографічним матеріалом мимоволі фіксував і різноманітні способи виживання в радянському суспільстві спільноти харківських традиційних співців. Завдяки своїй згуртованості й корпоративності вони були спроможні долати багато перепон для реалізації своєї професійної діяльності, духовного призначення, свого автентизму. (Нагадаємо, що наприкінці 1920-х років лише в ближніх до Харкова районах жило понад 30 незрячих кобзарів і лірників). Як сумлінний громадянин-українець Федір Дніпровський намагався допомагати кобзарям в обстоюванні їхніх співоцьких прав, про що неодноразово писав звернення: « ... многим старикам два века не жить, а устная то история и фольклор в ихних душах... Как все это спасти? Как это все запечатлеть, записать? И кто мне поможет? Обращался неоднократно в НАРКОМПРОС УССР ...., чтобы объездить хоть часть сел и собрать жемчужины украинского народного творчества. НАРКОМПРОС и глух и нем ко всем моим просьбам...» [5, арк. 39].
Чи знали про роботу Федора Дніпровського провідні науковці Етно- графічної комісії ВУАН? Безперечно, що знали. Проте, матеріал дослідника ніби повторив долю праць П. Мартиновича й не був опублікований у спе- ціалізованих академічних виданнях («Етнографічний вісник», «Первісне громадянство» тощо). Очевидно, що зібрана Ф. Дніпровським інформація настільки не вписувався у жорсткі рамки доктрини «соціалістичної народньої творчості», що могла наразитися на звичні для того часу звинувачення в націоналізмі і призвести до репресій. І хоча роботи Ф. Дніпровського так і не були опублікованими за радянських часів, проте завдяки дбайливій опіці патріотичних фахівців — були законсервовані і бережно зберігалися в рукописних фондах Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України до наших часів.
Можливий також варіант певної упередженості і недовіри тогочасних науковців ВУАН до праці Ф. Дніпровського, якого уважали аматором. Не виключено, що перебуваючи в середовищі професійної наукової еліти, Федір Дніпровський, як творча особистість, міг допустити некоректність у поведінці й настроїти проти себе деяких провідних спеціалістів. Зокрема, через багато років після зникнення дослідника, на прохання розповісти про долю Ф. Дніпровського Федір Жолкевський у листі до С. Білоконя зі стриманим роздратуванням відповідав: «Ви цікавились, хто такий Петлиця? Я знав в 20-х роках Петлицю-Дніпровського. Тоді це був молодий хлопець, який крутився біля Яворницького і мав діло з кобзарями, збирав фольклор. Безперечно, здібна і можливо небезталанна людина, але з виразною авантурницькою закладчею. Де він подівся, не маю жадного уявлення» [8, с. 439].
На жаль, через невідомі нам обставини життя, на початку 1930-х років Федір Дніпровський перериває свою активну етнографічну діяльність. У 1931-1934 рр. Дніпровський у якості кореспондента газети «Известия ЦИК» їде до Китаю. Після повернення у 1937 році працює начальником «ДОРСОТ» із будівництва доріг на Кавказі. Згодом навчається в інституті виноградарства у м. Одесі. 1939 року Федора Дніпровського рекрутують на військову службу до радянської армії й відправляють до Фінляндії на радянсько-фінський фронт. Після демобілізації у 1940 році Ф. Дніпровський працює технічним керівником Дніпропетровського виноробного комбінату. Разом з дружиною проживав у пос. Воронцовка у Дніпропетровську.
З початком Другої Світової війни наприкінці червня 1941 року мобілізується до радянської армії у складі 7 кавалерійского полку 1-ї дивізії. Під час військових дій біля Григорополя у Молдавії Федора Дніпровського було контужено. 12 серпня 1941 року його було відправлено до військового шпиталю № 2174 м. Пятигорська. У госпіталі Ф. Дніпровський отримує звістку про загибель своєї дружини під час евакуації. Перебуваючи в посттравматичній депресії і бажаючи якось розважити себе і хворих пацієнтів, Федір Дніпровський розповідає різні побутові небелиці й анекдоти, чим викликає в оточення сміх і захоплення.
Проте не всім подобалися веселі розповіді Дніпровського. Деякі зі слухачів убачали в них замасковану критику дій керівництва країни і радянської армії. Зокрема, 5 жовтня 1941 року за доносом радянських активістів-стукачів Рустама Моксуд Шириновича, Алахвердова Арсена Григорьевича, Шмушкіна Лева Израїлевича і медсестри Ґрінберґ Єлизавети Олександрівни місцевий відділ НКВС Федора Дніпровського арештовує [2]. Обвинуваченням стала «систематична антирадянська аґітація та поширення поразницьких настроїв серед поранених бійців». Слідство, яке проводив лейтенант Кабалалієв підтвердило вину Дніпровського повністю. А вже 12 листопада 1941 року військовий трибунал П’ятигорського гарнізону за ст. 58-10 частина 2 Кримінального кодексу РСФСР Федора Терентійовича Дніпровського засуджуює до вищої міри покарання — розстрілу [2, арк. 35]. Проте 15 березня 1941 року вирок було переглянуто Воєнною колеґією Верховного Суду СРСР і замінено на 10 років позбавлення волі у Виправних таборах посиленного режиму з поразкою у правах на 5 років.
Останній запис про Ф. Дніпровського датовано 1.06.1947 р., що свідчить про утримання засудженого в зоні строгого режиму у Комі АССР [2, арк. 42 зв.]. Подальша доля Федора Дніпровського невідома. Чи пережив Ф. Дніпровський сталінські табори, чи був розстріляний одразу після оголошення вироку ще в далекому 1941 році (у тодішньому судочинстві була розповсюджена практика маскування розстрілів призначенням різних термінів засудження у виправних таборах) є загадкою. Правдивим лишається тільки той факт, що на сьогодні визначний український етнограф Федір Терентійович Дніпровський є не реабілітованим.
На світлині: Ф. Дніпровський під час арешту (П’ятигорськ, жовтень 1941 р.). Публікується вперше.
Список використаних джерел:
1. Державний архів Дніпропетровської області (ДАДО). Ф. 193, оп.4, спр. 727, арк. 196 зв. — 197.
2. Управлінні Служби безпеки України в Дніпропетровській області.— Кримінальна справа T-27227, 46 арк.
3. Шаповал, І. В пошуках скарбів / розділ: «І чорт у монахи пішов». http://www.ukrlib.com.ua/books/printitzip.php?tid=678.
4.Наукові архівні фонди рукописів і фонозаписів Інституту мисте- цтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України (далі: НАФРФ ІМФЕ НАН). — Ф. 8, к. 2, од. зб. 3, 198 арк.
5. НАФРФ ІМФЕ НАН. — Ф. 8-4, од. зб. 336. — 168 арк.
6. Коваль-Фучило І. На бічних стежках кобзарського епосу» — історич- ні думи-пісні, пародійні думи, думи XX століття / Ірина Коваль-Фучило// Вісник Львівського університету. — Львів, 2009. — С. 28—37.
7. НАФРФ ІМФЕ НАН. — Ф. 8-4, од. зб. 338. — 122 арк.
8. Жолтовський, П. UMBRA VITAE. Спогади, листування, додатки / Павло Жолтовський. — Харків: Видавець Савчук О. О. — 2013. — 608 с.
Кость ЧЕРЕМСЬКИЙ, Харків
Повний текст дивись: Черемський, К. дослідник, який зламав стереотипи про кобзарство. До 112-ти річчя від дня народження Федора Дніпровського (Петлиці) / Кость Черемський // Актуальні питання сучасного виконавства на традиційних кобзарських інструментах : Матеріали науково-практичної конференції (26–27 червня 2018 р.) ; упоряд. К. П. Черемський. — Харків : Видавець Олександр Савчук ; НЦНК «Музей Івана Гончара», 2018. — С.11-19.
Електронний доступ: http://khotkevych.info/fond/wp-content/uploads/2018/05/Kobzarstvo_small.pdf
