Той, хто зберіг традицію. Харківський кобзар Петро Древченко.

Ім’я Петра Древченка є сьогодні майже невідоме сучасним шанувальникам традиційної музики. Проте за своєю харизмою, подвижництвом, а найголовніше – результатами своєї  творчої діяльності цей народний співець може уважатися одним із найвидатніших представників кобзарського цеху минулого століття.

З біографії

Життя Петра Древченка, як зрештою життя незрячого мандрівного співця, було сповнене гіркотою каліцтва, тягарем щоденних поневірянь, небезпек і відчаю. Проте крім світських потуг до виживання, шлях Древченка був наповнений й високим подвижництвом, пригодами та добрими справами.

Про народження і дитячі роки Петра Древченка відомо мало. Народився він 1863 року (місяць і дата невідомі) у сім’ї поміщицьких дворових на Полтавщині. Від народження був зрячим. У віці дванадцяти років разом з батьками переїздить на проживання до Харкова. У тринадцять років із Петром трапилося нещастя – хлопець захворів на віспу. Після виснажливої хвороби хлопець втратив зір. Родина Древченків знімала частину хати в тодішньому робітничому селищі поблизу Харкова – у Залютиному (тепер район міста). Доречно нагадати, що Залютине розташовувалося відносно близько до одного із найважливіших центрів слобідського кобарства – Холодної гори. Там, на Полтавському шляху, у районі, де клином сходяться дороги від губернської в’язниці, старого Холодногірського базару й Озорянської церкви, знаходився відомий усім тодішнім кобзарям постоялий двір діда Хваддея. Потягом багатьох десятиліть тут регулярно збиралися на цехові сходки місцеві і проходящі  співці. Не випадково, що Холодногірський базар і церква, неподалік від яких прилаштувався заклад Хваддея, були чи не найприкметнішими у Харкові місцями, де можна було зустріти кобзарів, лірників і стихівничих. Можливо, що мимовільна зустріч Петра з незрячими виконавцями одного разу й визначила  його життєвий вибір. У чотирнадцять років батьки віддали хлопця в науку до знаменитого харківського кобзаря Гната Гончаренка з с. Ріпок Богодухівського повіту. Як згадував згодом Петро Древченко, навчатися почав не примусово, а за власним бажанням.

Кобзарська наука у Гончаренка тривала за звичними тодішніми нормами – чотири роки.  Петро пройшов усі етапи осягнення співоцького фаху – від прохача милостині для пан-отця й до віртуозного виконавця традиційного кобзарського репертуару. По завершенні науки у 18 років отримав дозвіл на самостійне кобзарювання (Одклінщину). Кобзарював багатьма краями українських земель, часто вирушав на ходки до Росії, місцями проживання українських поселенців від Курська і до Уралу. Доводилося бувати на західноукраїнських землях, молдавських і білоруських околицях, кобзарські шляхи заносили навіть у Польщу та Чехію.

Проте найчастіше Петро Древченко обирав для себе кобзарський промисел у своєму рідному Харкові та його околицях. Зокрема, у Харкові найулюбленішими місцями виступів кобзаря були Озорянська, Свято-Дмитрівська церкви, Університетське подвір’я (по вул. Університетській), Університетський садок біля церкви (нині на вул. Григорія Квітки-Основ’яненка), Кінний ринок, Благовіщенський ринок (Благбаз), Холодногірский ринок, Німецька (тепер Пушкінська) вулиця, Бурсацький узвіз та інші .

Петро мав непосидючий характер, був легкий на підйом і намагався не стояти осторонь громадських процесів у тогочасному суспільстві. За свою ексцентричність й моторність від кобзарської громади отримав прізвисько «Дригавка». Поводирем у Древченка довгий час був відомий стихівничий Павло Кисіль.

Древченко був одним із активних учасників концерту народних співців на ХІІ Археологічному з’їзді, що відбувався  у 1902 році в Харкові і відкрив нову сторінку в простуванні кобзарської справи. Петра Древченка часто запрошували на концерти народної музики, імпрези, громадські й церковні заходи. Нерідко його можна було зустріти у помешканнях відомих людей, на українських  т. зв. «квартирниках» домашніх концертах тощо. За рекомендацією Миколи Сумцова та Дмитра Багалія П. Древченка часто включали до програми  досліджень  роботи філологічного та історичного факультетів Харківського університету, наочної демонстрації традиційного кобзарського виконавства для студентів і викладачів. На подвір’ї  Уверситетської церкви співця можна було часто зустріти в оточенні  студентських груп, які вчилися проводити  польові фольклористичні записи. Ходив Петро Древченко на кобзарювання зазвичай ув одній бурсі з Пасюгою, Павлом Гащенком, Іваном Кучеренком.

За свідченням Георгія Ткаченка, зростанню популярності Петра Древченка у пожовтневий час сприяв його виступ 24 грудня 1922 року в соціальному музеї ім. Артема на урочистому святкуванні 200-річчя від Дня народження Григорія Сковороди.

Його манерою гри захоплювався Микола Лисенко, і в 1907 р. для творчого гуртка при  своєму хорі він запрошує Петра Древченка на посаду вчителя кобзарського виконавства. Однак, через сімейні клопоти Петро не міг лишати  надовго своєї домівки в Залютиному, і до Києва вчителювати  на кобзарських студіях поїхав молодший цеховий колега – Іван Кучугура-Кучеренко.

У кобзарському братстві Петро Древченко входив до кола цехових порядників, які відповідали за збереження співоцької традиції . На початку ХХ ст. Петро був незмінним учасником всіх крайових кобзарських сходок, цехових зібрань, обрядових висвячень учнів, поховать.  Так, зокрема, Древченко  брав активну участь у церемонії поховання видатного Цехмайстра Хведора Вовка у Грайвороні, а також виборів останнього Цехмайстра українських співців – Івана Казана.

При всіх режимах Петро Древченко займав активну громадську позицію і виступав на захист кобзарського права вільно співати «просто неба». Разом із харківськими кобзарями П. Гащенком, С. Пасюгою, Г. Цибкою  став одним із творців думи «Про військо червоне».  Мав багатьох учнів із середовища зрячих аматорів, серед яких був і художник Георгій Ткаченко.

Петро Древченко був активним прибічником розбудови національного церковного життя на Харківщині. Поряд із кобзарем Іваном Кучугурою-Кучеренком, Древченко вважався благовісником Української Автокефальної православної церкви.

Петро Древченко до кінця життя дотримувався традиційного для кобзарів минувщини способу життя й особливостей співоцького фаху. За це від царських, а згодом радянських карних органів зазнавав переслідувань. Останні згадки про Петра Древченка торкаються 1929 року. Його зникнення нерідко пов’язується з участю у Кобзарському з’їзді, що проходив в Харкові у 1930-му році.

Петро Древченко був одруженим і мав двох синів. Доля родини Древченків наразі є невідомою.

На кобзарському шляху

За твердженням Філарета Колесси, Петро Древченко – співець, який за основними характеристичними ознаками належить до  Слобідської (Харківської) школи кобзарів.

Його манера виконавства була дуже подібною до способу гри вчителя – Гната Гончаренка. Як описував цю школу чи не найвідоміший Древченковий учень – Георгій Ткаченко,  визначною рисою харківської школи гри (по-іншому «харківської» або «зіньківської» науки) був «особливий спосіб гри на бандурі, в якій беруть участь обидві руки. При цьому лівою рукою грають як на басах, так і на приструнках, тримаючи інструмент паралельно до тулуба, притиснувши його до грудей, або як казали старі кобзарі, до серця». За характеристикою Ткаченка, представники Харківської кобзарської школи відрізнялися від інших співців особливостіми співу  і репертуару, які окреслювалися чіткою й самобутньою слобідською традицією виконавства.

На початку ХХ століття харківська кобзарська традиція була чи найпоширенішою серед народних співців. Крім Петра Древченка і його знаменитого вчителя Гната Гончаренка  її сповідувало десятки традиційних бандуристів, талановитих співів, серед яких найвідомішими були Павло Гащенко, Степан Пасюга, Григорій Кожушко, Іван Кучугура-Кучеренко, Макар Христенко, Єгор  Мовчан та інші. Видатним діячем української культури, бандуристом і композитором Гнатом Хоткевичам манера гри харківських кобзарів  була покладена в основу створеної ним харківської школи виконавства на академічній бандурі, яка нині здобула світову славу і визнання.

За період свого довгого творчого життя Петро Древченко користувався двома інструментами. Перша бандура співця  мала 4 баси і 16 приструнків. У 1911 році з’явився інший інструмент, на 6 басів і 20 приструнків. Майстром обидвох інструментів кобзаря був відомий на Україні харківський митець Арсентій Мова з Деркачів. Цікаво, що Древченкові інструменти мали специфічну для «харківської школи» форму інструмента з характерним асемитричним розташуванням на корпусі бандури грифу та радіальним розміщенням приструнків (що додавало можливостей вільному застосуванню у грі різноманітних прийомів лівою рукою).

«Петро Семенович Древченко у багатьому нагадує свого вчителя (Гната Гончаренка. – К.Ч.) Володіє він чудовим  баритоном та характерно співає. Про його спів високої думки і вчитель його Гончаренко», – писав у своїх польових дослідженнях Є. Крист.

За свідченням Філарета Колесси, Петро Древченко зберіг засвоєні від Гончаренка найпитоміші риси харківської школи гри й виробив власну артистичну манеру виконавства. Нещодавно віднайдені фонографічні записи харківського співця, які здійснювалися Київською філією музичної фірми  «Екстрафон» у Полтаві в 1912 році, значно розширюють трактування Древченка, як лише кобзаря «концертного» типу. Зокрема, схоплена на фонограф жартівливо-танцювальна «Чечіточка» у виконавстві Древченка – не тільки демонструє одне з найвіртуозніших взірців цього твору, але й розкриває далеко не сценічну, але т. зв. «вулишню», глибоко традиційну й характерну для кобзарів Харківщини манеру виконавства. Ось як описує виконавство «Чечітки» Петром Древченком на концерті  ХІІ Археологічного з’їзду у Харкові один із найприскіпливіших оцінювачів майстерності співця Гнат Хоткевич: «(..)бессмертная «Чичітка» на весьма примитивном сюжете умеющая показать всю тонкость народного юмора, – все это проходит под беспрерывные раскаты хохота».

Етнограф Порфирій Мартинович зумів документально точно записати мовлення Древченка, разом із його особливостями та емоційними характеристиками. За спостереженням видатного майстра, напрочуд багата й соковита мова кобзаря мала унікальну, притаманну архаїчним спільнотам образність, поетичність, здатність у хвилини піднесення мимовільно переходити на виспів.

За свідченням Е. Криста Петро Древченко мав розвинуту пам’ять і швидко засвоював нові твори. Як дізнаємося з записів етнографів Порфирія Мартиновича, Федора Дніпровського Древченко володів багатющим репертуаром, знав усі «класичні» думи, десятки псальмів, історичних пісень, велику добірку жартівливих і танцювальних мелодій. Георгій Ткаченко при кожній нагоді любив розповідати своїм учням, що основи рецитації дум, засади вивчення, засвоєння і виконавства епічних творів він перейняв  від  свого вчителя – харківського кобзаря Петра Древченка.

Поряд із іншими співцями харківської  групи Петро Древченко, за свідченням Георгія Ткаченка, володів широким репертуаром, що включав крім традиційних творів (псальмів, дум, історичних і жартівливих пісень) багато пісень і мелодій які були популярними в українському  суспільстві початку-середини ХХ ст.  Цікавий факт: дослідники-етнографи у 1920-х роках записали від П. Древченка підбірку кобзарських  творів на історичну тематику, в якій відлунюється вплив поетичного доробку гурту професора-славіста І. Срезнєвського. Зокрема, у 1928 році в Харківському Центральному селянському будинку від П. Древченка фіксується балада «Про Сулиму, Павлюка ще й про Яцька Остряницю». У цьому ж році етнограф Ф. Дніпровський записує від співця старину про «Ігорів похід і половчака».

Петро Древченко увів у науковий обіг етнографів нову категорію епічних творів, що не підпадали під наукову класифікацію, а саме – битовщини, або битівщини. За визначенням П.Мартиновича битовщини – епічні за формою твори, що виспівували побутові, реальні й хронологічно підтвердженні події, які мали якесь важиве значення для співця, або спільноти. Виконувалися битовщини, як і думи речитативом, в  супроводі музичного інструменту, або без нього.

Петро Древченко став одним із небагатьох співців, які повіли світові про існування Вустинських (Устинських) книг – сакральних пам’ятниць незрячих співців. Від Петра Древченка дослідники отримали великі за обсягом тексти, що мали для кобзарів  потаємне значення і входили до складу  усних переказів-статутів, що регламентували  правила їхнього життя, професійної діяльності та побутування, визначали репертуар, напрямок і межі кобзарської творчості.

Від Петра Древченка були отримані майстерно укладені в співоцько-поетичну форму оповіді про засади кобзарської науки, основи поводження співців у своїй професійній спільноті та  зовнішньому світі. Древченку належать унікальні свідчення про невідомі сторони кобзарського побуту, сакрального і щоденного життя українських мандрівних співців. Важливими стали також отримані від П. Древченка свідчення про характерні особливості внутрішнього світу незрячих співців, питомі риси кобзарської психології, стрижневі позиції традиційного співоцького фаху,  причетності до   «миросвітського» життя тощо. Ці відомості у період радянського режиму за зрозумілих причин ретельно оберігалися від допитливих очей  особливим грифом в рукописних фондах ІМФЕ ім. М. Рильського НАН України. І лише в часи державної незалежності України записи від Петра Древченка стали  доступними ширшому загалу.

У його житті було немало темних і суперечливих моментів, по-різному ставилися до кобзаря й представники української різночинної інтелігенції. Так сталося, що Петро Древченко став на розі по-людському зрозумілих амбіцій етнографів, науковців, дослідників, літераторів і музикантів.  І все через свою «неформатність», через уперте небажання пристосовуватися й вписуватися у витворений радянськими ідеологами шильдовий стереотип українського співця-кобзаря – революціонера, «будителя народнього духу».   Ламаючи стереотипи, які «об’єктивно-відсторонено»  творили  світочі української культури й науки щодо традиційних співців,  Петро Древченко волів лишатися самим собою й не зраджувати свого кола. І не важливо, що дехто з представників тогочасної інтелігенції на нього ображався – попри несправедливі поговори Древченко продовжував кобзарювати,  активно протидіяти нав’язуваної йому ролі прорежимного підбрехача й блазня.

У середині 1920-х років його демонічно гострий сарказм збив пиху з тоді ще молодого й амбітного поета Миколи Бажана, який вперто намагався вплинути на репертуар і триб життя харківського співця. Невиправний Петро Древченко категорично не хотів миритися із нав’язуваною пролетарським поетом доктриною нового соціалістичного життя. Співець знітив Миколи Бажана  настільки, що той затаїв  на співця глибоку образу. Згодом Бажан помстився Древченкові й всьому кобзарству своєю сатанинською поемою «Сліпці», у якій грубо перекрутив і спотворив історичну, духовну та культурну роль українських мандрівних співців. Бажанівська поема вийшла друком у 1930-31 роках, коли розпочалося   тотальне нищення радянською владою традиційного кобзарства…

Петро Древченко і сучасність

Значення Петра Древченка для сучасного культурного життя України важко переоцінити.

Адже Древченко – один з перший з незрячих кобзарів, котрий  зважився передати зрячим аматорам виконавську школу гри на бандурі і відкрив перед ними сокровенні пам’ятниці традиційних українських співців. Древченко задля добра кобзарської справи добровільно взяв на себе гріх відступництва старовинних цехових законів, які століттями плекали й оберігали  від світу зрячих людей давню вустинську традицію – традицію епічного виконавства.

І дійсно, до початку ХХ століття фактів передачі кобзарського виконавства незрячих до зрячих практично не було. Суворі співоцькі закони передбачали жорстокі покарання  порушників, заборону на промисел й виконавство на кобзарських інструментах.

Але кобзарська прозірливість і здатність до передбачень, які, безумовно, були притаманні Петрові Древченку, визначила його позицію щодо навчання кобзарській справі зрячих. І час зрештою  довів, що Древченко у своїх міркуваннях був повністю правий – винищена в добу радянського тоталітаризму кобзарська традиція змогла відновитися в новій якості лише нині,  завдяки ентузіазму та послідовній,  відданій праці  його зрячих учнів-послідовників. Отже, сьогодні стає, нарешті, зрозумілим, що чітка й вивірена позиція Петра Древченка спромоглася змісти науково спрогнозовані схеми побутування і згасання української кобзарської традиції, забезпечити їй новий шлях життя й розвитку.

Сучасний рух традиційних виконавців на автентичних кобзарських інструментах, який започаткував зрячий учень Петра Древченка Георгій Ткаченко є чи не найзначнішим прикладом здійсненям кобзарських пророцтв. Недаремно сучасний Кобзарський Цех уважає Петра Древченка своїм прапанотцем – для подвижників сучасного напрямку відродження традиційного виконавства на кобзарських інструментах він став людиною-символом.

Крім передачі технічних елементів харківської кобзарської школи гри, Петро Древченко дозволив  нащадкам заглянути у внутрішній світ кобзарства  й  зрозуміти унікальну субкультуру незрячих мандрівних співців – кобзарів, лірників і стихівничих. Записи від Древченка відомих етнографів – П. Мартиновича, Ф. Дніпровського – дають нам розуміння кобзарського світогляду – складного і неплощинного. Саме Древченко позбавив наші сучасні уявлення про співців заскорузлих  псевдопатріотичних і совєтських стереотипів. Разом із тим Древченко своїми оповідями оживив кобзарство, зробив його зрозумілим, привабливим і  сердечним.

Подвижництво та самовіддана діяльність Петра Древченка на ниві традиційної культури багатьом перевернули уявлення про народних співців, стали прикладом високого громадського чину й набули поширення в суспільстві, спільнотах науковців, творчих колах. Адже саме від Петра Древченка починається родовід реконструктрського, виконавського руху сучасних традиційних бандуристів, які сповідують засади автентичного кобзарського виконавства.

Джерела:

1. Єгор Мовчан. Спогади. Статті. Матеріали / Упорядкування та передмова Олексія Вертія. – Суми: Собор, 1999. – 62 с.
2. Ємець, В.К. У золоте 50-річчя на службі України. Про козаків-бандурників / В. Ємець. – Голливуд, 1961. – 381 с.
3. Колесса, Ф. Мелодії українських народних дум. – К.: Наукова думка, 1969. – С. 316.
4. Крист, Е. Кобзари и лирники Харьковской губернии /Е.Крист//Труды Харьковского предварительного комитета по устройству ХІІ Археологического сьезда. – Т.ІІ, Ч.І, Ч.2. – Харьков, 1902. – С. 121-133.
5. Мартинович, П. Кобзар Петро Дригавка / Порфирій Мартинович//Українські записи. – Харків: Видавець Савчук О.О.  – С. 229-239.
6. Мішалов, В. Ю.Культурно-мистецькі аспекти генези і розвитку виконавства на Харківській бандурі. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства. Спеціальність 26.00.01. – теорія та історія культури /Віктор Мішалов. –Харків, 2009. – 220 с.
7. Рукописні фонди Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України (ІМФЕ) – Ф. 8-4.  – Од. зб. –  338 – 122 арк. (запис Ф. Дніпровського)
8. Українські народні думи та історичні пісні. / П.Д. Павлій, М.С. Родіна, М.П. Стельмах. – Київ: Видавництво Академії наук Української РСР, 1955 – 700 с.
9. Хоткевич, Г.М. Воспоминание о моих встречах со слепыми/ Г.Хоткевич//Твори у двох томах. – К.: Дніпро, 1966 – Т.1. – С.455-518.

Кость ЧЕРЕМСЬКИЙ,

Харків