Бойова традиція українського поспільства

Сьогодні, коли над Україною нависла реальна загроза зникнення як держави, коли український народ зазнає принижень іпозбавляється символів само- ідентифікації велику користь для національного самоствердження може принести розвиток національних бойових мистецтв. Системи, які культивуються нині в Україні – «Спас», «Бойовий Гопак», «Сварга», «Хрест» тощо мають одну хибу – вони мало черпають етнографічного та наукового матеріалу і натомість послуговуються відпрацьованими схемами чужоземних систем одноборств та власною фантазією. Через це ставлення до них у суспільстві і, особливо, в середовищах наукових і спортивних субкультур є неоднозначним. Виходом з цього є поглиблене використання етнографічних матеріалів, наукових досліджень, які через багатолітнє панування радянської влади були недосяжні і зберігалися в архівах зокрема Інституту фольклористики та етнології НАН України. Делікатне і доречне використання архівних фондів додасть нині існуючим системам українського рукопашу творчого ґрунту і конкурентоспроможності в ім’я святої мети – збереження України Україною. Нижче наведемо одну із розвідок, яка відкриває українську систему самооборони в ключі традиційного українського світогляду.

  Поряд з «елітною» бойовою культурою професійних військових кланів на Україні споконвіків існувала і так звана поспільська, або простонародна, бойова традиція. Її природне вплетення у мирний побут ніколи не виходило за межі звичного врівноваженого життя посполитої громади (сільської чи міської) – тому не викликали підозри у ворогів. Ніхто з чужинців не здогадувався і про те, що за показовою простодушністю й податливістю «гречкосіїв» майстерно ховалася настороженість і стрімка готовність до відчайдушних зривів, бунтів і повстань. Умови перманентної окупації України чужоземцями спонукали до появи побутової мімікрії, яка за ідилією тихого і самодостатнього життя нерідко приховувала ефективні прийоми послідовної боротьби із ворогами. Не випадково, у своїх спогадах один з червоно-московських офіцерів писав, що мила привітність селянської красуні та «щира» посмішка українського селянина таїли скажену ненависть і хижу підступність, готові щомиті озватися займанцям несподіваним пострілом з обріза чи ударом ножа…

Заснована на глибокій національній самосвідомості здатність українців до боротьби із загарбниками цнотливо плекалася з дитинства традиційним сімейно-родовим вихованням. Не менш важливе місце посідало також громадське виховання молоді «колом українського звичаю» у дитячих, юнацьких, а згодом і дорослих ініціаціях – т.зв. громадах.

Хліборобський клас упродовж багатьох віків складав переважну частину українського поспільства. Перш за все, треба ясно усвідомити, що повсякденне життя сільських громад відкидало будь-яку парадність і звернену на сторонніх спостерігачів показовість. Громада не потребувала чужого схвалення, адже все у ній було зорієнтовано на внутрішні, глибинні цінності і вивірену доцільність. Причому, практична вивіреність торкалася навіть громадського дозвілля, особливо ігор та розваг молоді, у яких спадково зберігалося безліч життєво корисних наробок. Далі, специфіка народного побуту не передбачала спеціального мілітарного навчання і бойових тренувань. Аби бути ненав’язливим, цікавим і не суперечити звичаєвим вимогам повсякденного трибу життя, подібне навчання мусило органічно вплітатися у щоденний побут і дозвілля, бо, знову ж таки, серед поспільства нічого не робилося «просто так», «без потреби». Нащо, приміром, було селянинові абстрактно витрачати свою енергію на формальні фізичні вправи, коли у повсякденному житті так багато було можливостей гартуватися «між іншим», але з користю для загального добробуту. У будь-якій звичній селянській роботі – від оранки, сіянки, жнив і обробки зерна до рубання лісу – скрізь знаходилося вдосталь тренувальних вправ, які при нагоді запросто могли служити базовими елементами реального бою. Найзамашнішою і найзручнішою поспільською зброєю ставали знаряддя побутової праці – коси, ціпи, сокири, захалявні ножі тощо. А коли наставала потреба, то натреновані щоденною роботою селянські м’язи дуже скоро сприймали і справжню бойову холодну зброю – шаблі, списи, келепи і т.д. Отже, на нашу думку, традиційний побут українського посполитого таїв у собі розмаїтий комплекс фізичного виховання, який, проте, навмисно ніколи не виділявся у окрему форму. Про це і піде наша мова.

За дослідженнями А.Цьося, традиційне фізичне виховання українців було значною мірою пов’язане з календарною обрядовістю і звичаєвістю. «Національний ідеал тілесної досконалості формувався через систему обрядів, повір’їв, знань, приказок»,- говорить Цьось у своїй праці «Фізичне виховання в календарній обрядовості українців». Особливе місце у цій системі займали народні ігри та забави. Атмосфера загальної радісної піднесеності, яка панувала під час таких заходів, не лише приносила розраду і відпочинок, але й сприяла підвищенню фізичних і душевних сил учасників дійств. Про цей феномен ще у середині XIX ст. писав знаменитий український лікар-етнограф С.Нос: «В системі народного розвитку здоров’я займає важливе значення – ігри, танці, хороводи повністю замінюють скупу гімнастику цивілізованого класу – зберігаючи за собою життєздатність, веселість і розвиваючи при цьому не тільки тілесну, але й розумові сторони…»

Серед народних забав, що культивувалися серед парубочих і чоловічих громад, для нас особливу цікавість становлять мілітарно спрямовані ігри, прикладні бої і дужання. Як зазначають етнографи, включно до середини XX ст. по багатьох Слобідських поселеннях зберігалося безліч військових і гуртових ігор для дітей, парубоцтва та одружених чоловіків: «У війну», «У короля», «Взяти фортецю», «Похід на Крим», «У козаків та розбійників», «У козаків та татар», «На Січі», «Командні схованки», «Кужмірки», «Перетягування линви», «Запорожець на Січі», «Чорний лицар», «Мур», безліч видів дужань тощо. Великим успіхом користувалися і перегони на конях, а серед дітей-жартівлива «верхова їзда» на свинях. До речі, змагання «свинячих кавалерій» були поширені на Харківщині до кінця XX от., а деінде побутують серед сільського юнацтва і досі.

Століттями мілітарні ігри зберігали у собі відгомін тривожних давніх часів, коли кожен українець, незалежно від свого соціального стану мусив був щомиті готовим до оборони рідної землі від напасників. Зовні скидаючись лише на веселу забавку, важливі поняття прадавню воєнну науку легко засвоювалася ще у дитинстві і підсвідомо проносилися через усе життя. У той же час отримані у такий позаінтелектуальний спосіб знання були готові виринути з консервованого стану кожної слушної хвилини. Практика доводила, що в екстремальних умовах«феномен пробудження» спрацьовував досить точно, і тоді складалося враження, що під мирною зовнішністю «гречкосіїв»маскуються професійні вояки. У цьому вороги неодноразово пересвідчувалися, коли несподівано для самих себе відчували потугу народного ополчення.

Повертаючись до поширених серед мирського люду т.зв. кулачних боїв, С.Нос визначав їх різновиди: «один на один»,«половина села на половину села», «кутокна куток», «село на село». За свідченням багатьохетнографів, у середині XIX ст. гуртові бійки культивувалися практично у всіх регіонах України. Стосовно свідчень кінця XIX – початку XX ст., то лишаються певнісуперечності. З одного боку, на основі «питальника» О.Курочкіним робитьсяпоспішний висновок про значний занепадкулачних бійок у Центральних районахУкраїни. Ці свідчення, напевне, не можнавважати достовірним через суттєву причину-респонденти просто боялися зізнаватися, остерігаючись переслідувань від поліції. З іншого боку, С.Килимник фіксує побутування гуртових боїв у Північно-Східних областях України, а О. Довгий – на Слобідщині і Східній Гетьманщині. Подібну географію народного рукопашу можна пояснити тим, що у названих районах довгий час зберігався устрій січових колоній – слобід, де пліч-о-пліч із козаками селяни обробляли свої землі і гуртом захищали їх від нападників. Засвідченням В.Ємця і П.Мартиновича до 20-х років XX ст. тут ревно утримувалася і козацька звичаєвість, що була міцнопереплетена з простонародним стилем життя. Мілітарні ігри та розваги були своєрідним зовнішнім виявом того симбіозу й, очевидно, відбивали історично складену потребу живлення у поселян стійкої психологічної підготовки до неминучих бойовищ із ворогами,«Було як збираються… навкулачки, – говорив Паньку Кулішу селянин Дмитро Погорілий, – то зійдуться на той куток самії старії та й розкладуть раду, як зайти, чи з того, чи з того боку, кому попереду, а кому позаду, а кому по боках гги; і так собі тайно змовляться да потім уже й пускають дітвору, аж поки й до старих дійде. Було оце такийстарий чоловік буде, як я, то бороду в зуби та й пішов гулять кулаками; та часом старий б’ється ще лучче молодого…» На думку А. Цьося, у проведенні традиційних боїв серед поспільства ретельно дотримувалася залежність від календарного обрядового кола. Так, на Великдень побутували різновиди боротьби і військових ігор «У війну», «Боротьба налопатки», «Боротьба без рук – грудьми», «Боротьба навколішки», «Боротьба лежачи»,На Проводи – «Лопатки», на Успіння – «Боротьба без рук – грудьми», «Боротьбанавколішки», «Боротьба лежачи»; на Покрову і Водохреща – «Кулачні бої». Зазначимо, що кулачні бої завжди проводилися за чітко регламентованими і домовленими заздалегідь правилами. Дід Антосьо із с. Старогорожа на Чернігівщині оповідав Степану Килимнику так: «…зберемося та поділимося на два гурти. Кожний гурт мав свого отамана. Ох! І билися ж… І носи порозбиваємо, і очі попідбиваємо, й потомимось укінець, а б’ємось від ранку (по службі Божій) й до ночі. А битися можна було тільки кулаками. А порядок був сильний: коли отамани гукнуть: «на кулаки!»- тоді гурт налітає на гурт і б’ються, сильно б’ються. Дехто й не раз упаде, полежить, а потім встає й лупить знову. Бій закінчувався або темною ніччю, або тоді, коли котрийсь гурт не витримував і відступав. Коли ж був дуже гарячий бій, отамани гукали: «Стій!» І бій припинявся на якусь годину».

За дослідженнями П.Мартиновича, на Східній Гетьманщині кулачні бої часто були не тільки розвагою, але й прадавнім способом вирішення у громаді суперечливих питань. За описами П.Куліша, причиною сварок між селянами ставали т.зв. межеві питання. Коли, наприклад, хтось десь ненароком наважувався зайняти спірний клапоть землі – розбірки між селянськими громадами довго не барилися. Позивачі – суперники хутко збирали собі прихильників, обирали «бойових отаманів» і ділилися на дві «барки». Зазвичай арбітрами ставали найповажніші і найшанованіші жителі округи (не обов’язково односельці). За встановленими на спільній раді правилами, при свідках і на узгодженій сторонами території між «барками» незабаром розпочинався бій – «спарка». Звісно, що переможець здобував собі права на спірну землю – і безапеляційно «ставав правим».

І од давніх законів

Що виборюють борнею

То йде спарка-переспарка

Чи поборе чия барка,

– віршував П.Мартинович.

На відміну від Московщини, на Україні кулачні бої були витриманими і не такими кривавими. Більш жорстокі види бійок, за звичаєм, влаштовувалися у звільнений від сільськогосподарської напруги період (осінь чи зима). Навесні та влітку, коли господарство потребувало повноцінних і здорових робітників, бої мали особливо щадний характер. Окрім того, діяла ціла система вивірених правил й обмежень, порушників яких чекала одна з найтяжчих у простонароді кар – громадський осуд та зневага односельців. Не дивно, що тяжкі каліцтва серед учасників українських «спарок» траплялися дуже рідко, а смертельні випадки і поготів були надзвичайною подією. Вершиною «лицарської» вправності серед простолюду справедливо вважалися техніку «гладіаторські» бої між супротивниками «один на один», що звалися герцем. Провадився герць завжди показово і був не лише засобом самоствердження бійців, але й переслідував цілком конкретну мету – наприклад, терміново розв’язував спірні побутові питання, або служив своєрідним випробуванням для досягнення прихильності дівчини тощо. У той же час, у лицарському звичаї всіх індоєвропейських народів, герці між найвправнішими бійцями з ворогуючих сторін передували великим і малим бойовищам. «Гей, зібралися орли на герць погуляти», – співається у відомій козацькій пісні. Або:

Ой коню ж мій, коню

Та не стій ти підо мною

Перед герцем з татарвою,

– рецитується у думі «Про Івася Коновченка». Коли була нагальна потреба вирішення внутрішньоцехових проблем, герці також провадилися і серед незрячих співців – кобзарів, бандуристів і лірників. Тим більше, що включно до кінця ХІХ ст, позиви до судів від незрячих не приймалися і розв’язання спірних питань офіційно покладалося на кобзарську Судню раду.

На Слобідщині і Східній Гетьманщині герці проводився кількома різновидами-або «навкулачки» (народний варіант боксу), або «борнею» чи «боркою»-боротьбою, або ж, за спільним узгодженням, – «мішанкою» (поєднання «кулачок» з «боркою»). З доступних нам етнографічних джерел, дізнаємося, що серед простонароду герці провадилися до фіксованого результату – «першої крові», покладання «на лопатки» чи відмови продовжувати поєдинок (у залежності од попередньої домовленості),Цікаво, що на відміну від козацьких, сільські поєдинки провадилися строго без використання ударів ногами («без ніг»), що пояснювалося суто прагматичним мотивом зменшити травматизм серед робітників для ведення господарства. Техніка поєдинку була без певної схеми і за звичай імпровізованою. Як зазначає А.Цьось, під час двобою «бійці самі винаходили правильну нанесення ударів»,Найхарактернішими ударами руками були:- удар в сонячне сплетіння – «під ложечку», «під дих», «в душу»;- удар по «плаваючим» (нижнім незакріпленим) ребрам – «під мікітки»;- короткий боковий удар в бік – «під силу»;- короткий боковий удар по тулубу з розмаху – «з крила»;- короткий боковий удар в щелепу – «з ліктя»;- довгий боковий удар в щелепу – «з плеча»;- рубаючий удар зверху – «румба»;- удар знизу;- удар навідмаш, За А.Цьосем, техніка захисту в українському кулачному бою включала: крок або відскок вбік чи назад, нирок, підставки правої руки. Для захисту голови також використовувався закат верхнього одягу. Порфирій Мартинович, змальовуючи побут гетьманців і слобожан кінця XIX -початку XX ст., неодноразово зупиняв свою увагу на бойових розвагах селянства, провінційного міщанства і купецтва. Як виявляється, спеціальних тренувань з рукопашу між селянами ніколи не проводилося. Можливості для тренувальних «спарингів» відшукувалися у природніх життєвих ситуаціях і як говорили,«при нагоді», або «між іншим». П.Куліш розповідав, що колись між мужиками і парубками існував чудернацький звичай відзначати свої зустрічі тяганиною навкулачки, а вже потім походеньками до шинка. «Тепер як гулять, то йдуть або на музики, або у шинок, а тогді-то все навкулачки. Оце зострінуться де-небуть хлопці:

– Здоров, брате!

– Здоров!

– А давай навкулачки

Та той того в груди, а той того!» – оповідав П. Кулішу селянин Дмитро Погорілий. Крім того, на вечорницях і гульках між парубоцтвом були заведені т.зв. «живі»молодецькі спарингування, що мали на меті самоствердження у громаді і визначали переможців у суперництві за дівчат. Але джерелом практичних знань були традиційні бої «стінка на стінку» та т.зв. «охотницькі бої» з мандрівними борцями. Засвідченням П.Мартиновича, з давніх-давен подорожні борці-професіонали підтримували серед селянства азартну зацікавленість до змагальних боїв і «виховували» серед місцевого чоловіцтва та парубоцтва гідних воїнів. Своїм статусом мандрівні борці належали до фактично деклясованого елементу – одірвавшись від свого фунту після далеких заробітків, навчання, мандрівок чи військової служби і маючи бойовий хист, ці люди вимушені були заробляти свій хліб подібним ризикованим фахом. Варте уваги те, що чимало семінаристів та «академіків» (вихованців духовних академій) підчас літніх вакацій для заробітку нерідко поєднували фах мандрівного вчителя і «сезонного бійця». У зафіксованій етнографами усній народній спадщині збереглося чимало оповідок, анекдотів та спогадів про бешкети спудеїв і «мандрованих дяків», яких за крутий норов охрещували «пиворізами». З’ясовується також, що захоплення бійками у спудеїв була не просто забіяцтвом – постійна бойова готовність входила до своєрідного «кодексу честі» тогочасного прошарку студіюючої молоді. Згадаймо майстерно зображений М.Гоголем поєдинок «навкулачки» Тараса Бульби зі своїм сином Остапом, і нам стане зрозумілою стихія українського студентства минулих століть. Як згадує П.Мартинович, кулачні бійці і борці користувалися правдивою повагою серед поспільства. Недарма серед простолюду говорили – «Хто на борці поборов, той нехай живе здоров». І коли у ярмарковий чи святковий день приблуджував мандрівний борець – це одразу ставало визначною подією у житті поселян. Ось як, наприклад описує у своєму вустинському начерку «Хто на борці поборов» П.Мартинович. Прийшовши на базар, боєць починав себе вихваляти, демонструвати силу і викликати охочих на поєдинок-«На славу силу силі показать». Коли з’являлися бажаючі подужатися, то одразу «обсмоктувалися всі лади та ладки» – вирішувалися умови поєдинку і визначалися критерії перемоги. Обговорювалися і питання винагороди переможця, бо вимога до боїв була незмінною – він мусив був бути «навигодки» (вигідним) його учасникам. «Коли хочеш подивиться – то без плати не явися», – записував з вуст селян П.Мартинович. Як правило, плата встановлювалася доступною всім – «по копійці від брата плата». Після вирішення «комерційних» моментів, бійці ритуально обіймалися і ставали навпроти один одного, очікуючи слушної нагоди розпочати змагання. Народ обступав «поєдинщиків» щільним кільцем, і насмішкуватими криками починав під’юджувати їх до бою… У записах П.Мартиновича збереглося описання звичного «охотницького» бою, що проводився «мíшанкою», тобто поєднанням боротьби («борки») і народного боксу («кулáчок»). Перекажемо один із фрагментів цього унікального запису.

…Бійці деякий час ходили по колу, начебто вивчаючи один одного, коли раптом… один з противників різко кинувся на іншого:

..Як обернувсь

Та зверх його й навернувсь

Та зверх його й надушив.

Але супротивник був добре підготований – він «із місця не зрушив», а несподівано вивернувсь, звернувсь«та верх того навернувсь».

Намагаючись вирватися із залізних обіймів, боєць посилає знизу «тусину» (удар рукою) по корпусу напасника. Та тому, видно, цього тільки й треба було, бо поєдинщик хвацько «тусину в себе взяв» (прийняв удар противника), зачеплює й «перев’язує» ворожу руку своєю, і здійснює кидок. Упавши долі, боєць, «не згоджується на тую згаду» (не здається), а «штурхається» й брикається руками і ногами. Несподівано йому вдається зачепити противника, боєць «в стан його (противника) ввернув та з верхи його звернув» (скинув). Хутко підвівшись із землі, суперники знову кидаються один на одного, «ув обхват обіймуться» і продовжують поєдинок. На деякий час бій начебто завмирає – здається, що бійці не можуть подужати один одного і їх сили рівні. Але це лише здається, бо раптово один з поєдинщиків проводить вдалу підніжку, «втинає» суперника і обидва падають навколішки. Подальший бій продовжувався уже в партері…

Записи П.Мартиновича та С.Носа дозволяють нам переглянути свої стереотипи і відносно участі жіноцтва у традиційних бойових розвагах поспільства. Так, у начерку «Про Борця», П.Мартинович описує цікаву життєву ситуацію, яка доводить нам, що українське жіноцтво не залишалося байдужим до рукопашу. Коротко розповімо зміст цієї оповіді. У Андріївці жив один надзвичайно сильний чоловік, який заробляв на своє життя поєдинками із поселянами. За це його люди так і називали – Борцем. І не було для нього рівних у всій окрузі – всіх він легко боров і за те мав великий авторитет. Одного разу, у Костянтинограді, Борця прилюдно викликала на поєдинок місцева жінка на прізвисько Здорова Баба. Відступати Борцю було нікуди і хоч-не-хоч, а треба було приймати рішення, бо народ у передчутті цікавого уважно спостерігав за розвитком дійства. Тож як і годиться, за усталеним звичаєм довелося домовлятися про правила ведення бою. Кількість же поєдинків лишили традиційною-три. Коли всі питання були узгоджені, люд оточив «поєдинщиків» щільним кільцем і заходився горлопанити та під’юджувати Борця і Здорову Бабу. Незабаром оголосили початок поєдинку – мов заведені «поєдинщики» заходилися описувати ритуальні кола, вивчаючи один одного і шукаючи слушної нагоди атакувати… Раптово сталося неймовірне – жінка як «ламане борця об землю», як наступить зверху нього обома ногами, що вже бідоласі і не вирватися і не дихнути… Люд навкруги аж понімів від несподіванки та захвату. Під голосні крики і гамір глядачів жінка блискавично виграла і другий бій. А в третьому «чупернула Борця об землю» так хвацько, що неборака мало душу Богові не віддав… Наведений П.Мартиновичем випадок не є одиноким. Наприклад, у нарисі С.Носа «Український Соломон» наводиться не менш кумедний випадок, коли сільська дівчина настільки «професійно» відбила штурханами хлопця, який зазіхав на її гаманця, що той ледве-ледве очуняв…

Розпочату нами розмову про українську поспільську бойову традицію можна продовжувати ще дуже і дуже довго. На щастя, етнографи минулих століть не обминали увагою цієї визначної теми, і тією чи іншою мірою намагалися відображувати її у своїх дослідженнях. Нам лишається зробити, здається, зовсім небагато-зібрати, систематизувати і науково обробити увесь пласт призабутих досліджень та фольклорних матеріалів. В ім’я єдиної мети – гідного становлення систем українського рукопашу, захисту національної гідності.

 Кость Черемський, м. Харків

http://cym.org.ua/workshops/75-2011-11-15-08-14-08

tweet_trim_url_2:
http://khotkevych.info/fond/?p=402

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *