АКТУАЛЬНИЙ ПОГЛЯД

Наталія Костенко: ніколи не йдіть за стереотипами; хибна думка, що народні інструменти – це не модно

Костенко

Наша держава цікава всьому світові своїм історичним і культурним спадком. І саме Міжнародний конкурс виконавців на українських народних інструментах імені Гната Мартиновича Хоткевича, який проводиться раз на три роки в Харкові, надає цьому спадку нове життя і доводить, що попри перманентні політичні та економічні негаразди, талановита молодь прагне розвивати найкращі досягнення в українській музичній культурі.

 В один із днів проведення конкурсу нам вдалося поспілкуватися з відповідальним секретарем журі,старшим викладачем кафедри народних інструментів Харківського державного Університету мистецтв ім. І. П. Котляревського, кандидатом мистецтвознавства Наталією Євгенівною Костенко. Про рівень конкурсантів, про те, наскільки українська народна музика перспективна і актуальна в буденних реаліях наша розмова…

 – Наталіє Євгеніївно, почнімо з того, які Ваші враження від конкурсу в цілому?

 – По-перше, ми дуже раді, що не дивлячись ні на що, ні на які фінансові, економічні проблеми в державі, конкурс усе-таки відбувся. Це свідчить про те, що наша держава дійсно національна, українська і вона підтримує українські інструменти, розвиває свої традиції, а у молоді формується сучасний погляд на український інструмент.

 Хочу відзначити, що на конкурс приїхали сильні учасники. В першому турі були прослухані всі номінації, окрім традиційних кобзарських інструментів – сопілка, домбра, бандуристи-співаки, бандуристи-інструменталісти і цимбали, які виконали свої твори одинадцятого листопада. Журі досить вимогливо оцінювало конкурсантів, більше половини ні в якій номінації не пройшли.

 Що стосується бандур, то чотири ансамблі було заявлено, і їх пропустили далі. Зазначу: цей жанр достатньо складний, не так просто зібратися всім разом і створити ансамбль, тим більше, що великою проблемою є гідний репертуар. Тому члени журі підтримали цю номінацію і дали шанс усім конкурсантам розвиватися надалі.

 Звісно, очікувалося значно більше учасників: спочатку було подано більше 100 заявок, але приїхало понад сімдесят учасників.

 – Скажіть, будь ласка, як можна пояснити відсутність понад третини зареєстрованих учасників? Вплинули особисті причини конкурсантів, чи перенесення дати конкурсу?

 – Звісно, відсутність багатьох учасників пов’язана, перш за все, з перенесенням конкурсу (ред.: конкурс мав відбутися 18-27 квітня 2010 р., але за браком коштів Міністерство культури України скасувало конкурс за три дні до його початку навесні). Також зіграли роль і особисті причини. Деякі конкурсанти вже мають сім’ї, роботу, і суто з об’єктивних причин не змогли приїхати…

 – А якщо порівняти сьогоднішній рівень конкурсантів з минулими роками, то яка картина вимальовується – він зростає чи залишається стабільним?

 – Судячи з номінації ансамблів, рівень не такий високий, як очікувалось. Що стосується сопілки – дуже мало учасників, всього троє, очікувалось семеро, але все ж таки можна сказати, що рівень достатній. Але щодо домр, то тут звісно рівень доволі високий, причому всі міста української школи, які є ведучими не тільки у нас в країні, але й на всьому пострадянському просторі – це Харків, Київ, Одеса, Донецьк, Львів. Рівень представників цих шкіл був досить високий, на другий тур пройшли три конкурсанти з Харкова, двоє з Донецька, один з Одеси і двоє з Києва.

 – Наталіє Євгеніївно, кому як не вам знайоме хвилювання учасників, адже ви самі були конкурсанткою. У 2001 році на ΙΙ Міжнародному конкурсі ім. Гната Хоткевича Ви отримали гран-прі. Скажіть, будь ласка, ця перемога змінила щось у вашому житті?

 – Я хочу сказати, що для будь-якого виконавця існує певний етап в житті, коли він бере участь у конкурсі, на якому його творчість оцінюються і, можливо, заслуговує визнання. Але якщо взяти, до прикладу, голову нашого конкурсу – Бориса Олександровича Міхєєва (заслужений діяч мистецтв України, професора кафедри народних інструментів Харківського державного Університету мистецтв ім. І. П. Котляревського, заслужений діяч мистецтв України), то він ніколи не був переможцем жодного міжнародного конкурсу, в радянські часи взагалі не проводилися міжнародні конкурси. Тим не менше він вважається митцем своєї справи.

 Для мене особисто, конкурс ім. Гната Хоткевича був дійсно вирішальним. Тоді я була студенткою другого курсу університету мистецтв (ред.: тоді ще інститут мистецтв). Звісно, перемога в цьому конкурсі була дуже важливою. Ця перемога сформувала мене як музиканта, і я переконалася, що музика – це стиль мого життя, моя душа. Багато хто з конкурсантів, які були переможцями конкурсу, потім якось відходили від цього, знаходили себе в іншій сфері. А в мене навпаки: я успішно гастролюю і викладаю в університеті, захистила дисертацію на тему: «Харківська домрова школа в контексті музично-виконавської культури України». Хочеться продовжувати традицію, підтримувати школу і показувати рівень харківських виконавців не тільки в Україні, а й за кордоном.

 Ось до прикладу, попереднім лауреатам конкурсу ім. Гната Хоткевича був тріо «Купава», конкурс дав їм путівку у велике мистецтво. На даний момент вони вже є народними артистами України.

 – Ви сказали, що музика – це стиль Вашого життя. З якого ж віку Ви нею займаєтесь?

 – У мене батьки музиканти, заслужені працівники культури АР Крима. Мама(Надія Костенко) – домристка, тато(Євген Костенко) – баяніст. Мама моя навчалася у відомого викладача України – Миколи Лисенка, одного із корифеїв харківської школи. Я з самого початку знала, що буду музикантом і вступатиму до консерваторії. Коли я тільки почала грати на домрі, Микола Тимофійович Лисенко подарував мені маленьку домрочку, благословив мене на навчання. З тих пір домрочка Миколи Тимофійовича, як талісман, завжди зі мною. Я на неї грала свої найперші конкурси, і зараз на ній продовжують грати учні моєї мами, яка викладала в музичній школі. Тому в мене з самого початку був цілеспрямований шлях – школа, потім я вступила в Київське вище музикальне училище ім. Р. М. Глієра, навчалася у блискучого педагога Анатолія Васильовича Григоренко. З часом я поставила перед собою мету: не дивлячись ні на що, навчатися у Бориса Олександровича Міхєєва. Так я і залишилася в Харкові, пішов одинадцятий рік в місті, в якому викладаю і живу.

 – Наталіє Євгеніївно, ваша мрія здійснилася – ви навчалися у класі Бориса Олександровича. Яка методика навчання у такого універсального музиканта?

 – Це велика честь – опинитися в класі Бориса Олександровича Міхєєва, навчатися у нього – це подарунок долі. Я їхала конкретно до нього, і знала, що буду навчатися тільки у нього, тільки в його класі і отримаю ту базу, за якою приїхала. Завдяки Борису Олександровичу можна навчитися розуміти, відчувати глибше, більше і тонше, але так, щоб «спілкуватися» зі слухачем на зрозумілій йому мові. Композиторське кредо Б. Міхеєва: «Потрібно писати так, щоб домра з задоволенням слухалася і сприймалася».

 Він – справжній професор, як сьогодні сказав наш гість із Канади Віктор Мішалов: «Професор в класичному розумінні свого слова, як було у XVΙΙΙ-XΙX столітті».

 – Скажіть, будь ласка, наскільки домра розвинена в Харкові? Адже я чула, саме в нашому місті і розпочалася історія професійної школи гри на народних інструментах.

 – Це дійсно так. Харків – це перше місто на весь Радянський Союз, де відкрилась перша кафедра народних інструментів. У витоків Харківської кафедри народних інструментів стояли такі видатні особистості, як Гнат Мартинович Хоткевич, Володимир Комаренко, який був домристом, керівником першого в Україні оркестру народних інструментів, послідовником відомого російського диригента та віртуоза балалаєчника Андрєєва. Харківська домрова школа є провідною не тільки в Україні, а й на всьому пострадянському просторі. Харківську школу представляють такі корифеї, як Володимир Комаренко, Микола Лисенко, Федір Коровай, Борис Міхєєв. Саме харківська школа відрізняється принципами техніки звуковиявлення, тембром, якістю, глибиною світовідчуття. Харківська школа на всіх міжнародних конкурсах показує найвищий рівень. Куди ми б не поїхали, завжди перші місця, гран-прі, інколи поділяли першість із Донецьком. Школа сама себе виправдала, і довела, що краща.

 – Я чула, що було багато суперечок щодо «природності» домри як складової української народної інструментальної музики. Що Ви можете сказати щодо права існування цього інструменту в царині української музики?

 – Усі ці суперечки на наукових конференціях щодо «природності» цього інструменту вже схоже вщухли. Чотириструнна домра є одним з найбільших поширених в Україні народних інструментів. В практичному застосуванні чотириструнна домра гарно звучить у поєднанні із стовідсотково автентичними українськими народними інструментами: бандурою, сопілкою-зубівкою, цимбалами тощо. Мабуть це і є переконуючим аргументом щодо права існування. Що таке чотириструнна домра? По-перше чотириструнна домра більше розвинена у нас на Україні, в Росії розвинена сестра цієї домри –трьохструнна домра. За своєю формою чотириструнна домра нагадує флорентійську мандоліну. Чотириструнна домра переважає італійські мандоліни завдяки глибокому тембру, більш потужному звуку і, практично необмеженим технічним можливостям. У Росії більше популярна триструнна домра, у Білорусії і трьохструнна і чотирьохструнна домра, можна сказати, що розділення регіональне. – Ви брали участь у конкурсах в різних країнах Європи. Чи існує різниця у відношенні до гри на народних інструментах у Європі та в Україні, як взагалі європейський слухач сприймає українську народну музику? – Слухачі тих країн знають, що таке скрипка, що таке фортепіано, тому що в них ці інструменти також існують. А от, до прикладу, бандури, сопілки, домри немає, тому у них немає такого цікавого поєднання, як бандурист-вокаліст, це взагалі унікальна категорія номінації. Вони саме це бажають почути, тому що наша нація, наша культура відрізняється саме багатством культурним, тому хто, як не ми повинні це підтримувати, розвивати.

 Останній фестиваль, на якому я була – це фестиваль в Німеччині, і, до речі, після закриття конкурсу я знову туди їду. Справа в тому, що за кордоном немає такої досконалої школи навчання як у нас, саме початкової школи (взагалі на будь-якому інструменті). В нас же існує школа для обдарованих дітей – десятирічка. За кордоном діти займаються для свого задоволення. У них зовсім інший менталітет – діти мають більше свободи, на Заході не практикується такий спосіб навчання, як змусити дитину до чогось, і діти порівняно з нашими менш працелюбні.

 Коли ми привозимо наших дітей за кордон на міжнародний фестиваль, то там всі шоковані: «невже діти в змозі так тонко грати». До речі, в цьому році ми їдемо на міжнародний фестиваль в Герліц (Німеччина) – «Via Regia» , з переможцями конкурсів. В цьому році поїде з київської десятилітки скрипач, і з харківської десятилітки хлопчик трубач, з одеської 10-річки веланчеліст школи для обдарованих дітей. І студенти нашої консерваторії: піаніст, балалаєшник. Вони всі лауреатаи перших премій та гран-прі міжнародних конкурсів. Музична освіта в нашій країні чудова, але, на жаль, наші талановиті музиканти від’їджають за кордон і залишаються працювати саме там.

 – На сьогоднішній день існує багато молодіжних груп, які змішують народну музику з сучасною. Чи вважаєте Ви це частиною культури українського народного інструменту?

 – Я вважаю, що таке поєднання різних стилів музики актуальне і доречне, тому що сучасним людям потрібно саме через сучасну мову розповідати і навіть популяризувати народну творчість.

 – Наталія Євгеніївно, як Ви вважаєте, чи є перспективи у проведенні таких конкурсів? І на скільки вони актуальні в сучасному суспільстві, якщо дивитися очима молоді?

 – Ви знаєте, це дуже хороше запитання. Для нашої молоді просто не доходить народна музика, немає альтернативи, існує нав’язливість з боку ЗМІ, телебачення, комерційної музики, яка все охопила. Мені доводилося раніше грати в відпочинкових таборах, потім в дитячих центрах, перед дитячою публікою, юнацькою публікою. Реакція була очевидною – вони зустрічали нас непорозумінням, тому що ніколи не були слухачами такого напрямку, а потім з захопленням і оваціями, слухали не тільки домру, а також народні ансамблі, де беруть участь і баян, і балалайка, і домра, і шумові інструменти, ударні інструменти.

 Проблема в тому, що молодим людям просто ніде їх почути, і вони навіть не здогадуються про існування таких інструментів. До прикладу, під час проведення міжнародного конкурсу була така ситуація: на відкритті, відкриваються двері 45 класу (ХДУМ), заходить дівчина років 16 і говорить: «А у вас я знаю існує педагогічна практика, я хочу записатися на народні інструменти. Дозволите?». Висновок: коли молодь чує на власні вуха цю музику, вона стає їм зрозумілою.

 – Наталіє Євгеніївно, я знаю, що Ви брали участь у глобальній програмі «Діти миру проти терору» та отримали подяку від фонду Володимира Співакова. В чому суть цієї програми?

 – Цю програму проводив фонд Володимира Співакова, який об’єднує талановитих дітей з усього світу в єдиній програмі, – діти дійсно повинні бути зайняті високим мистецтвом. І нехай не всі стануть виконавцями, видатними художниками, музикантами, але вони доторкнуться до цієї сфери діяльності…

 – Дозволю собі таке глобальне запитання: які проблеми стоять на шляху до розвитку української музики?

 – Звісно, одна з головних проблем – це висока вартість інструменту. Але матеріальна проблема існувала завжди у всіх видах мистецтва. Візьмемо художника, щоб творити йому потрібні фарби, пензлик, папір –це чималі гроші. Так і для музиканта – скрипка коштує великих грошей, навіть фортепіано не кожна родина в змозі купити. Ось, до прикладу на конкурсі, всі професійні конкурсанти грали на майстрових домрах. Домристи грали на домрах Імільянова, майстра вже немає в живих, його інструменти дуже рідкісні. Тому потрібен саме майстровий інструмент для виконавця, а зараз стоїть питання де діставати, в Росії є майстри, ну це все на заказ, по домовленості.

 

І все ж таки, як би це банально не звучало – завдяки ентузіазму і любові до своєї справи, людина завжди знайде можливість вирішити це питання і донести свій талант до суспільства. Головне бажання та любов до мистецтва свій талант.

– І насамкінець, що Ви можете порадити суспільству, яке не плекає коріння української народності?

– Перш за все, хочу побажати зацікавленості до життя, щоб людина цікавилася різними сферами життєдіяльності, звертала увагу на народні інструменти, не йшла за стереотипами: «Це щось таке незрозуміле і взагалі не модне…». Знайдіть час, і прийдіть хоча б один раз на народний концерт, на симфонічний концерт, чи в художню галерею. Цікавтеся мистецтвом. Якщо ви хочете йти в ногу з часом, то зараз існують сучасні напрямки, на домрі можна грати як джаз так і рок.

 

Бесіду вела Вікторія ЛЕЖЕНКО,

Український простір

tweet_trim_url_2:
http://khotkevych.info/fond/?p=368

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *