НЕСКОРЕНА ДОЛЯ

Доля Богдана Хоткевича – молодшого сина видатного українського письменника, драматурга, бандуриста, діяча української культури Гната Хоткевича була жорстокою і  трагічною. Переслідування, як сина «ворога народу», а згодом, як особливо небезпечного ворога СРСР супроводили Богдана Гнатовича всюди й не давали можливості йому зреалізуватися в суспільному й особистому житті. Проте, за найважчих умов Богдан не зламався, як тисячі, він свідомо обрав і пройшов до кінця шлях борця з тоталітарною системою. Пройшов його мужньо й достойно, не оглядаючись і  не вагаючись у напрямку руху.  Своєю безкомпромісністю і кришталевою чесністю Богдан Хоткевич  заворожував сподвижників і дивував ворогів. І хоча Богдан не належав до жодного з дисидентських угрупувань – його внесок в український визвольний рух і справу розвалу радянської імперії був беззаперечним.

Народився Богдан 1925 року. Все дитинство Богдана пройшло в батьківській хаті у с. Високому Харківської області, де він виховувався разом з братом Володимиром та сестрою Галиною.

Перейнявши від батька наполегливість, загострене відчуття несправедливості й твердість у відстоюванні особистої і національної гідності, Богдан змалку мріяв про майбутні перемоги над кривдниками свого народу, про  визвольну війну  з його віковічними ворогами.

Друга Світова війна застала Богдана випускником Височанської середньої школи. Вихований змалку на засадах української традиції й християнської жертовності Богдан Хоткевич разом з матір’ю Платонідою починають працювати у відновленому у Харкові товаристві «Просвіта». На той час Харківська «Просвіта» була чи не єдиним  українським товариством, яке підтримувало культурне життя міста й вирішувало ряд соціальних питань городян.  Богдан зібрав навколо себе гурт активної молоді й очолив молодіжний відділ «Просвіти». Разом з кількома однодумцями вступає до крайового осередку ОУН(м). Ініціативою Богдана Хоткевича у Харкові 29 січня 1942 року за участю багатотисячного зібрання харків’ян було вперше урочисто відзначено День Української Молоді на вшанування полеглих під Крутами студентів. Богдан був причетним й до багатьох культурницьких акцій  «Просвіти», ініціював допомогу  родинам української інтелігенції, середовища полонених у німецькому концтаборі на Холодній Горі тощо. Проте, бажання більш активної діяльності, жадоба відплати за смерть батька й глибока внутрішня відраза до радянського буття штовхнула Богдана Хоткевича вступити до лав військ Вермахту.

Юнак брав участь у бойових діях на Західному фронті в Чехословаччині, Польщі, Австрії. Разом з частиною здався в полон американським військам у 1945 році. Депортований СМЕРШем до Радянського Союзу, де був засуджений на 10 років позбавлення волі і 5 років поразки прав. Покарання відбував у одному з найбільш моторошних концтаборів СРСР –  «Ветлазі».

За свідченнями дослідника  Анатолія Балабольченка, в ув’язненні Богдан Хоткевич ніколи не був «шестіркою» й своїм незламним характером, відвертістю й щирістю викликав повагу не лише зеків-однокамерників, але й слідчих.  І коли одного разу кримінальні авторитети (вочевидь за намовленням оперів)  вирішили перевірити Богдана своєрідним тестом на твердість характеру й при вході в камеру постелили фуфайку, він не переступив і не наступив на одежину, а просто пожбурив її ногою в найдальший кут камери (Балабольченко, А. Гнат Хоткевич. Бібліографічні нариси.- К.: Літопис, 1996. – С. 239). Невипадково, що Богдану вдавалося не раз і не двічі піднімати засуджених на тюремні страйки, голодування й інші акції протесту.

Відбувши у концтаборах повний термін Богдан Хоткевич не лише не зламався, але й став ще більш затятим противником ненависної йому радянської системи. Цінуючи понад все особисту свободу, Богдан активно саботував усталені правила «совкового» життя й за будь-яких обставин не працював в  державних установах та противився всім формам державного контролю. Він щиро вважав, що імпульс окремого героїчного вчинку за сприятливих обставин може викликати суспільний резонанс. І саме цей резонанс здатний ламінарно вибудувати й спрямувати загальну течію віртуального і фізичного спротиву українців. У своїй громадській діяльності Богдан Гнатович не пішов протоптаною стежкою українських дисидентів, а шукав свого окремого шляху і відмінних засобів боротьби. Чи не тому таємницею покриті роки його «вільного» життя, а громадська діяльність не дістала відображення у  правозахисних закордонних виданнях.

Дії Богдана, спосіб його життя й  досягнення  важко формально оцінити – часом вони знаходяться поза раціональною логікою й усталеним споживацьким світосприйняттям. Незважаючи на одруження з коханою жінкою Оленою Олешкевич й народження сина Андрія, внутрішній поклик до звершення місійної у його розумінні справи не дав Богдану Хоткевичу знайти сімейного затишку й земного щастя.

Завершився життєвий шлях Богдан Хоткевич несподівано трагічно. При намаганні вплав перетнути морський кордон із Туреччиною Богдана було розстріляно радянськими прикордонниками. Символічно, що навіть після смерті тіло Богдана Хоткевича прагнуло волі. Незважаючи на всі зусилля військових його так і не було знайдено ні в морських глибинах, ні на узбережжі.

Через багато років потому сага нескореного життя Богдана Гнатовича Хоткевича стала зрозумілою і близькою сучасникам з віднайдених фрагментів  його епістолярної спадщини. Нижче публікуємо листи, які власноруч обрала для публікації в «Українському просторі» світлої пам’яті п. Галина Хоткевич – сестра Богдана.

                                                                                  Павло Клененко, Харків

 

 

З листів до дружини Олени

 

Доброго ранку моя пташко! Яка там у нас ще лишилася розмова. Вчора я думав над Твоїм листом на протязі дев’яти кілометрів дороги; ішов повільно, трошки промок під дощиком, вдячний був йому за те, що прогнав комарів. Потім знову засвітило сонечко. Прийшов в голову глупий мотив: «Марш, марш по дороге…» Добре було думати любуючись то на ясне небо, то на дощові хмари, зривати квітку і дарувати її  Тобі через страшну відстань, що нас розділяє і  все одно не може розділити. Але як думати всю довгу одиноку ніч. Коли дійсно тікає сон, це Ти сама добре знаєш. Так от думав я ще і вночі, довго думав. Так про що ми хотіли з тобою вчора говорити? Говоритиму про себе, про те. Що не встиг тобі розп овісти, ми ж так мало були разом.

 Мене назвали Богданом в той час, коли в наших краях ніхто нікого так не називав. Я був один з цим іменем на всю школу, де вчився, на ввесь пос. Високий, де жив, з мого покоління на ввесь Харків і область і, не знаю як далі. В школі мене дражнили моїм іменем і я тоді вже навчився носити його з гордістю, особливо після нещастя, яке спіткало нашу родину. Тоді ж я почав усвідомлювати обов’язки свої, які накладає на мене моє ім’я, тоді я почав розуміти які надії покладав на мене батько, коли в Богдановій церкві в Суботові давав мені це ім’я. На маленьку дитинку можна покладати багато надій. Різної долі бажає материнське серце для своєї дитини, мої батьки хотіли, щоб я був Богданом.

Мені ніхто!..Ніколи!..Нічого! про це не говорив! Коли мені було років 8-9, я помітив, як змінилося відношення батька до мене. Тепер я розумію, що в той час Батько стиснений кліщами обставин, бачачи мене худеньким, слабеньким і короткозорим, перестав вірити,  що цей хлопчик буде Богданом. Ще несвідомо я це відчував і вся моя дитяча істота інстинктивно старалася доказати, довести, що це не так. Я ніколи! Нікому! З раннього дитинства і досі не відповів правду на питання: «Ким ти хочеш бути, коли виростеш?» Сімнадцять літ я поліз у війну, очевидно так робив не один з моїх предків і не один клав голову в бою. Це була школа.. Ледве закінчивши її я попадаю в другу, попадаю під такий іспит, звідки ніхто не виходить таким, як прийшов, ніхто не виносить того. Що приніс; все лишається там. Якою ціною вдалося мені зберегти те, ради чого варто жити, знаю один я та бог, якщо він цікавився коли-небудь пустими фантазіями голодного і обдертого раба. Не про жіночі обійми, ласки і кохання думав я тоді, не тим жив, а коли в ті фантастичні мрії входила женщина, то це був друг, побратим. Вариш, союзник в бою, попутник на шляху і тільки потім десь на останньому місці в ряду – жінка, женщина.

Я говорив про сумніви. Вони були ввесь час і зараз є, і будуть, але ще ніколи я не примирився з думкою як-небудь прожити життя. Повір. У мене і тепер вистачило би для того і засобів і хисту. Як-небудь. Колись я вперше повів за собою 14 чоловік, потім 90, потім 270, я чув за собою право вести, я знав свої слабости і недостатки, але об’єктивно оцінюючи обставини, знаючи, що знайду вірний шлях брав на себе відповідальність. Настала хвилина, коли три з половиною тисячі готові були слухати мого слова, але тоді не було виходу і я відмовився вести їх, наказавши лиш приготувати все необхідне, включно матеріал для перев’язок. Чи підуть за мною більше – не знаю. Можливо не стане для того сили волі, фізичних сил, освіти, свідомости своєї правоти. Можливо я не буду Богданом, Тоді треба використати найголовніше – свідомість необхідности такої людини як Богдан і вкласти душу нової людини все, чим була повна моя.

Ти знаєш скільки зла принесли народам за останній час випадкові люди, що зуміли заволодіти тими народами. «Неизвестного происхождения» ніби то син грузинського сапожника, безвісний фанатик, єфрейтор, італійський коваль син учителя, чи син коваля – учитель, іспанський диктатор, нинішній «произноситель речей» та скільки завгодно інших. І це тільки тому, що не вміють народи за прикладом пчілок робити собі матку-царицю, не вміють навіть брати з-поміж себе достойніших і терплять від того і ще терпітимуть. Хто на сьогодні на нашій землі думає іменно так – боюсь ніхто. Так от коли я не буду Богданом, то всі сили, весь досвід віддам, щоб такий був після мене, не буду рахуватись ні з чим, ні з ким, якщо це буде потрібно. Буду виховувати його, як Барка виховував свого сина – майбутню грозу Риму; ніхто не знає, хто була його мати, чи перша дружина Гамилькара, чи римська полонянка знатного роду, чи рабиня, донька рабині. А коли я з своїми короткозорими очима і недостатком Аполлона не зможу дати справжнього, здорового в усіх відношеннях життя, я знайду його десь на перехресних шляхах і ні трохи не менше дам йому того, що в мене є. Сюди не мусить мішатися ні приязнь, ні любов, буде так – тому що так треба.

От як, ніжна моя біла Лілея, Білосніжка кохана. Не знаю добре я зробив, чи зле, написавши Тобі цього листа. Не знаю також, чи зможеш Ти не сміятися з того всього. Не знаю, які провини свідом і несвідомі рахуєш Ти за мною. Я дуже хочу, щоб Ти дістала цього листа і я ніколи не пришлю вслід за ним телеграми: «произошла ужасная ошибка»…

                                                                                             

 

 

**************

 

 

Маленьке свідчення того, якими високими чеснотами обдаровує Мати Природа своїх дітей. Я давно хотів Тобі про це написати і в цьому листі також, але якось захопився; одна думка випереджає іншу, і не написав. 240 км глухої дороги. На дорозі цій три перевали та ще «Ленінські гори», не стрімчасті, красиві, але небезпечні для переїзду. Дорога ця потребує залежно від погоди годин 8-10 часу. За всі ці вісім годин можна нікого й не зустріти. На шляху є дві дорожні ділянки. Цією дорогою зазвичай не їздять поодинці, і я прилаштувався на одній із трьох машин, що їхали разом. Зі мною пакетик у газетці. На привалі водії збираються разом. Починаються розповіді біля багаття.  Якнайточніше характеризує людину те, що вона розповідає про себе, чим вона пишається, що вона вважає добрим. От супутники мої вихвалялись навперебій як ґвалтували жінок, завізши їх углиб тайги, як кидали потім там і як бідолашне створіння чіпляючись за машину благало не залишати, взяти з собою, обіцяючи вже мовчати про все.

–          А я газку, об’їхав із півкілометра, зупинився, дивлюсь: лежить на дорозі. Ну і дідько з тобою, і поїхав далі. Васька іншого дня на заправці розповідав: «Їду, дивлюся – баба на дорозі. Взяв у кабіну замість пічки. Напоїв спиртом, аби тепліша була».

–          А я так не лишаю, обов’язково після всього намащу дупу мазутом, щоб ніхто більше не користувався. За тиждень відмиє, тоді нехай.

І так далі у тому ж дусі ціла низка історій одна краща за іншу.

От що це були за люди. Їдемо далі…

Куріпка. Що таке куріпка? Просто маленька біла, схожа на курочку птаха. Зараз у них маленькі, у такому віці, що тільки вчаться літати. Розлетиться такий виводок урізнобіч, от клопіт  татові з мамою зібрати всіх разом. От тато і збирає, а мама тримає їх біля себе щоби знову не розбіглися.

Їдемо. З кущів випурхнув і розсипався у різні боки куріпчин виводок. Водій упіймав одного курчатка. Упіймав цю білосніжну грудочку життя і тримає у своїх замазаних мазутом лапах. Треба було подивитися на батька малюка. З тривожним криком облетів він декілька разів доокруж, роблячи все менші кола. Потім раз у раз кидався під ноги ворогові, сам ризикуючи бути спійманим. Нарешті, коли це не допомогло, підлетів до курчати й ударами крил намагався вибити його з полону. Відлітав убік і з розгону намагався знову і знову. І знаєш що? Здоровезний водіїсько, той самий, який мастив жіноче тіло відпрацьованою машинною олією, чорною як дьоготь, і вихвалявся цим, той же самий, він підійшов до узбіччя дороги й обережно поклав пташеня на траву. Батько не дав йому летіти, а ударами крила просто загнав у кущі. На наступному привалі, на заправці, водій розповідав про самовіддану поведінку куріпки. Я запитав, чи не стало йому соромно за його попередні розповіді та вчинки, коли остання з птахів показала йому такий приклад? Він нічого не відповів, випив рештки з кухля, посидів іще трохи і сказав: «Поїхали». Якби я раніше став говорити щось про ганьбу таких вчинків, мене підняли б на сміх.

От що значить куріпка.

Б.   

 

 

Фото:

1. На початку 1960-х років

2. Гнат Хоткевич з сином Богданом (кінець 1920-х років);

3. Під час війни

4. Фрагмент листа до дружини 

 

УКРАЇНСЬКИЙ ПРОСТІР