ПОДВИЖНИЦТВО ІВАНА ПОПОВА ЯК ФЕНОМЕН СУЧАСНОГО ВІДРОДЖЕННЯ СПІВОЦЬКОЇ ТРАДИЦІЇ
Стаття присвячена харківському традиційному співцю Іванові Попову (1943-2023). Втративши в ранньому дитинстві зір, Іван Попов під впливом народних середовищ, життєвих обставин і власного стремління став відомим виконавцем народних і кобзарських жанрів. Подвижництво, філософія і творчість Попова є свідченням вірогідного продовження автентичної кобзарської традиції у нинішній час.
Ключові слова: традиційний співець, співоцька традиція, кобзарство, відродження
Kost’ Čerems’kyj
IVAN POPOV: LIFE DEDICATED TO THE REVIVAL OF THE SINGER TRADITION IN MODERN TIMES
The article is dedicated to the Kharkiv traditional singer Ivan Popov (1943-2023). Having lost his sight in early childhood, Ivan Popov, influenced by folk environments, life circumstances, and his own aspirations, became a well-known performer of folk and kobzar genres. His asceticism, philosophy, and creativity testify to the likely continuation of the authentic kobzar tradition in the present time.
Keywords: traditional singer, singer tradition, kobzarstvo, renaissance
Тема відродження української традиційної культури, зокрема кобзарства ще донедавна у вітчизняних наукових колах викликали здебільше скепсис і недовіру. Очевидно пережитки російського колоніального минулого допіру перешкоджали поширенню в офіційних, наукових і культурницьких колах українського суспільства сучасних концептів відродження народньої культури. Зокрема, у роботах Нейла Розенберга (Rosenberg 1993, 1-26), Тамари Лівінгстон (Livinston 1999, 66-85), Гордона Рамзея (Ramsey 2016), Кароліни Біхль і Дженіфер Хілл (Bithell and Hill 2014, 3-42) та інших авторів доводиться спроможність селективного відновлення феноменів традиційної культури народів світу.
Буремні зміни останніх десятирічч, українські революції і російсько-українська війна дещо змінили офіційну упереджену позицію суспільства до традиційної культури. Всупереч офіційній науковій позиції в Україні протягом останніх 30-ти років спостерігається підвищена зацікавленість української громадськості традиційною культурою свого народу, з’являються спільноти ентузіастів, які намагаються відновити питомі їй елементи і явища. Зокрема, уваги заслуговують подвижники традиційного кобзарського виконавства на бандурі, кобзі і лірі, а також без інструментального супроводу.
До когорти подвижників кобзарського руху належать творчі люди, які об’єднані глибокою любов’ю до надбання, репертуару і інструментарію давніх співців. Віруючи в місійність співоцької справи сучасні кобзарі прагнуть не лише творчо реалізувати свої духовні потреби, але й відродити автентичну кобзарську традицію. У складі послідовників традиційного кобзарства, які нині об’єднуються у творчій спільноті ‘Кобзарський Цех’ є зрячі й незрячі співці. Серед незрячих особливою увагою і пошаною користувався харківський стихівничий Івана Йванович Попов (1943-2023), який нажаль помер у розпал російсько-української війни на Харківщині у березні 2023 року.
Народився Іван Попов 13 липня 1943 року у с. Стецьківка Сумської області в українській селянській родині. Батько – Іван був засуджений радянською владою за те, що у часи колективізації відмовився брати участь у розбудові місцевого колгоспу. Звільнився з радянського концтабору лише напередодні Другої Світової війни. Коли ж в Україні розпочалися військові дії, Іван ухилився від більшовицької мобілізації до радянської армії. Натомість, маючи патріотичні переконання, Іван обрав боротьбу у протирадянському підпіллі. За оповідями він долучився до однієї з похідних груп Української Повстанської Армії (УПА), які діяли на терені Сумщини. Подальша доля батька Івана Попова досі невідома – офіційно він уважається зниклим безвісти. Мати співця – Анастасія була простою українською селянкою, яка все своє життя змушена була працювати у колгоспі. “Вона була дуже доброю жінкою і турботливою матір’ю, але її життя, як і життя багатьох її ровесниць було зламане нещадною радянською системою ”– згадував Іван Йванович. У сім’ї крім Івана були також два старших брати. У 1944 року рідна хата Попових була знищена війною і родина змушена була переселитися до сусіднього села Радьківка.
Найсумнішою сторінкою в життя Івана Попова була втрата зору. У 11 місяців Івасик захворів на кір і лише дивом уникнув смерті від хвороби і голоду. Але страшна недуга дала ускладнення на зір малюка. Через відсутність фахової медичної допомоги Івась невдовзі втратив можливість бачити білий світ. Згодом Іван Йванич говорив про те, що хоч він свій ‘зрячий’ період і не пам’ятав, але дитяче усвідомлення незрячості стала для нього переламною. Адже всі переживання та осягнення світу в Івана були відмінними від зрячих однолітків. Ці особливі потерпання і карбували в ньому внутрішню стійкість, мужність і одночасно – не озлоблене, лагідне й позитивне сприйняття навколішнього світу. Всупереч фізичному каліцтву Іван Попов змальства формувався допитливою, чуйною і обдарованою особистістю.
З 7 років Іван Попов почав навчатися у школі для незрячих дітей у Сорочинцях на Сумщині, а згодом переїхав до Харківського інтернату для незрячих. Після закінчення шкільного навчання Іван працював в Харківського відділі Українського товариства сліпих (УТОС). Там він познайомився зі своєю майбутньою дружиною Ніною Гнатівною Кривченко, яка була також незрячою. У 1965 році Іван і Ніна побралися. В 1966 році у подружжя народився син Віктор, а у 1970 році – донька Валентина. Нині рід Івана Попова продовжують четверо онуків і одна правнучка.
Все життя Іван Попов працював на одному з підприємств УТОС. Проте напочатку 1990-х років, після закриття закладу, змушений був вийти на пенсію і з того часу став вуличним співцем.
Іван Попов був патріотом України, відвідував церкву і в родинному житті намагався дотримуватися українських традицій. “..Тато дуже любив Україну. Обізнаний глибоко був з історією України і багато чого міг розповісти. – згадувала дочка Валентина про свого батька. – Тато був патріотом і за радянських часів багато чого розумів, і розповідав нам дещо, але якось тихо, на кухні. Я була мала, багато чого з того не розуміла. Як він тоді міг нам сказати, чому він ходить до церкви? Проте він міг тихо розповісти нам про церкву, коли відзначалися якісь релігійні праздники. Адже був запрет від влади, а тато жив цими традиціями…” .
У 2000-х роках Іван Попов досяг заслуженої поваги і визнання серед української громадськості Харкова. Останні роки свого життя Іван Іванович багато хворів. Нажаль, московсько-українська війна прискорила життєву розв’язку співця. 4 березня 2023 року – Івана Івановича Попова не стало. Похований співець у с. Іванівка Чугуївського району на Харківщині.
На формування Івана Попова як традиційного співця вірогідно мало вплив кілька важливих чинників – співоче середовище, родинне виховання і бажання власного самоствердження. Зокрема, як пригадує Іван Йванич співати він любив із мальства. Все його рідне село після війни співало, і сім’я Попових не була виключенням. Здавалося, що спів був необхідністю того нелегкого післявоєнного життя, бо майже кожна хвилина у щоденному сільському побуті була насичена співами. Що б де не робилося – скрізь звучала пісня: і в полі, і вдома, під час роботи і під час дозвілля. “Їдуть люди в поле, або з буряків – співають. – згадував Іван Попов. – Йдуть у ліс по гриби, або ягоди – співають. Ідуть додому з церкви, або з клубу – теж співають! Йдуть з цвинтаря – обов’язково також співають – сумно. А вже дома – то за всяким поранням кожен співають своє. Тут на всяке зайняття знаходилася якась пісня. А увечері після вечері – як сідають за столом і як затягнуть всі ладком для настрою, для душі, для спілкування. Як згадаю – аж плакати хочеться. Як засядемо на печі з братами та як почнемо співати пісень – краса! І так гарно на душі – весь би туди, у спів і заліз би… І так мені тоді мило було співати з родиною вкупці! А коли вже трапиться весела оказія – весілля чи хрестини – то тоді вже всі домашні відволікалися на повні груди від клопотів веселим співом…” .
За спогадами, всім співом у родині Попових завідувала бабуся. Ходила вона до церковного хору, знала безліч релігійних псальмів, молитов, а старосвітських пісень – не злічити. Практично на кожну подію, на кожне родинне чи сільське свято була своя пісня. “Моя бабуся більше співала, ніж говорила – вона і привчила нас до пісень, привила нам любов до щоденної пісні, співу… Ото вона співала! ”– згадував Іван Йванович.
Як зазначав Попов, співочість його родини була характерною для тогочасної сільської української спільноти. І, власне, співоча атмосфера дитинства, характерний слобідський стиль виконавства, щире сприйняття співоцького надбання стало для малого Івана визначальним у формуванні його творчої особистості. “Вільний і нічим не скутий спів був звичним для мого дитинства. Не так, як зараз – коли люди всі замкнуті. Соромляться співати вголос і тільки вряди-годи щось муркотять собі під ніс”.
На жаль, дитяча ідилія у Івана Попова невдовзі скінчилася. Почалися шкільні будні – а з ними і перші життєві розчарування. “У школі я співав мало, хоча мав добрий слух і голос. Але шкільне керівництво, однокласники не дуже-то підтримували мій співочий хист. Чи заздрили – не знаю, але як у кожному колективі частина наших шкільних верховодів не любила, коли хтось висовується. Часто мене не розуміли, сміялися. І так сталося, що я в школі перестав співати на загал. Зовсім. Співав відтоді тільки для себе”.
Отже, ще в молодших класах школи Іван зіткнувся з несприяйняттям свого таланту, зі зневагою і приниженням із боку вчителів та однолітків. Очікувати сторонньої допомоги йому не доводилося, адже у той час незрячими інвалідами держава опікувалася лише формально.
І молодому Іванові Попову приходилося зовнішньо підлаштовуватися під шкільні порядки. Проте, внутрішньо юнак не скорився і попри все шукав будь-якої можливості виявити свій співочий талант. Не рідко на прохання знайомих він ходив селами і співав на весіллям та сімейним торжестах. Люди дуже добре сприймали спів Івана Попова і частенько його обдаровували.
За спогадами співця, справжніми радостями для нього були зустрічі з незрячими людьми, які всупереч несприятливим життєвим обставинам зреалізовували себе у співоцькій площині. Їхній приклад наснаживув і окрилював Івана Йвановича. Особливою повагою у Попова користувалися незрячі бандуристи Анатолій Захарович Парфіненко, який періодично виступав з програмами для учасників Харківського УТОСУ і Григорій Назарович Гриштопа з Одеси. Згадував Іван Попов й незрячих ‘вулишних’ народних співців-стихівничих, які траплялися на його шляху (називав він їх без прізвищ) – це Василь з Сумщини, Гриша – з-під Перещепина Дніпропетровської області, Галина – з Полтавщини, яка добре співала релігійні пісні. На жаль такі зустрічі були нечастими, а ритм щоденного життя диктував свої рутинні правила, які на тривалий час відсторонили Івана Попова від активного співу. Багато років поспіль Іван Іванович лише мріяв відновити свою співоцьку практику, проте життєві перешкоди і несхвалення в своєму родинному колі були сильнішими. Доводилося лише в серці тримати надію на своє повернення до улюбленої справи у майбутньому.
На омріяний співоцький шлях Іван Йванович повернувся цілком несподівано, завдяки економічному лиху початку 1990-х років. Саме тоді Іван Попов раптово втратив роботу в УТОСІ і родина співця опинилася в тяжкій матеріальній скруті. Про цей переламний період згадував Попов так: “Під час роботи в УТОСі я майже не співав. Боявся, що засміють… Так пройшло багато-багато років. Але так трапилося, що на початку 1990-х років я лишився без роботи. Підприємство УТОС на якому я працював закрили. Лишалася лише невеличка пенсія. А тут треба було родину підтримувати. Довго я думав, що робити. Мій товариш із незрячих порадив мені діяти давнім способом – іти жебрати. Зробив мені таку табличку з пластику, де написав «Подайтє слєпому». Послухався я тоді свого товариша, бо нужда гнала з хати. Де і сором той подівся – пішов я старцювати. Ну що сказати – ходив я вбільшості по електричкам, по базарям і по метро… З отією табличкою. Чи соромно мені було – скажу – не соромно! Бо була нужда, яка заставляла мене діяти негайно і без стида! Так от, походив я, походив – заробіток був маленький, але трохи стало легше дихати, почав хоч якось виживати… Коли одного разу мене несподівано (очевидно з Небес) осяяла добра думка – чому б мені не почати співати. А чому б і ні – я ж про це вже життя своє мріяв! У мене наче в душі щось піднялося і окрилило! Мов зачарований я на свій страх і ризик почав співати вільно і в голос!!! І добре почав!!! Люди охочіше стали давати гроші. Я закинув подалі оту табличку «Подайтє слєпому» і став відтоді співцем. Співав, чи то як Ви говорите ‘кобзарював’ я у багатьох місцях – не тільки в метро, але й на базарі, на вулицях…Репертуар складався сам собою – дещо пригадав з дитинства, дещо почув по радіо і дещо вже почав сам складати і виспівувати для людей. Співав я й від себе, і те, що просили – сприймали завжди добре. Такого, що б хтось щось зле сказав (зі слухачів ) – такого не пам’ятаю…Чим більше я співав – тим більше бажання і здатність до виспіву у мене покращувалася. А потім на мене звернули увагу різні культурні діячі й почали запрошувати на всякі заходи. На таких концертах я співав, що знав і що вважав за доречне”.
Приблизно у 2002 році доля звела Івана Йвановича з подвижниками Харківського Кобзарського Цеху. З цього часу у співця почався новий період, пов’язаний із більшою реалізацією свого творчого потенціалу і здібностей. Про стихівничого почали говорити у багатьох українських спільнотах і засобах масової інформації. Попова намагалися активно запрошувати на творчі зустрічі, концерти, пам’ятні вечори, свята. Така увага громадськості викликала у співця щиру і непідроблену радість. “Як шкода, як шкода, що я не зустрів Вас хоча б десять років тому! – говорив Іван Йванович. – Скільки я б зміг тоді корисного зробити. Скільки б ми разом могли б зробити гарного для нашого краю”.
‘Стихівничий Іван Попов’– саме так називають нині Івана Йвановича у фольклористичних спільнотах Харківщини. І дійсно, за загальним визначенням стихівничий (spontaneous reciter) – це традиційний професійний виконавець духовних творів (молитов, псальмів, кантів, причтів і голосінь) без інструментального супроводу. Здебільшого стихівничі були незрячими (Очеретовська 2008, 56).
Іван Йванович зазвичай не виконував свій репертуар у супроводі якогось кобзарського інструменту, хоча харківські ентузіасти й намагалися його навчити грі на традиційній бандурі. Проте, народна співоцька традиція Попова у її безінсрументальній формі подання була настільки природною і переконливою, що братчики Кобзарського Цеху вирішили називати Івана Йвановича, за звичаєм, стихівничим. І це було справедливо, адже манера виконавства і стиль рецитацій Попова були близькими до харківської школи традиційного кобзарства, яка історично об’єдувала співців-музикантів і співців-стихівничих.
Важливим було й те, що Іван Попов завжди говорив про свою внутрішню причетність до співоцької традиції і про особисту кобзарсько-стихівничу місію. Зокрема, під час однієї з зустрічей він дав такі одкровення: “Мені здається, що за своїми внутрішніми якостями я кобзар. Чи стихівничий, як Ви мене звете. Адже у мене змальства бринить внутрішня потреба до співу. Я уявляю себе співцем, я прагну виспіватися – були б тільки слухачі. А коли їх немає – то співаю до неба, до самого себе, до своїх омріяних образів. Ті, що зі мною і біля мене. І подумки – до живих і померлих родичів та знайомих”.
Івану Йвановичу не потрібно було когось імітувати. Природному співоцькому поводженню, трепетному ставленню до репертуару і кобзарському виконавству йому не потрібно було вчитися – все це він засвоїв ще в дитинстві. Очевидно, що саме від сільського співочого середовища Попов перейняв також характерні ‘слобідські’ манери виспіву і рецитування, яких стійко тримався упродовж всього життя. Не виключено, що на стиль виспіву Попова могли вплинути також і вуличні співці-музиканти, які мимовільно траплялися на його шляху. Окрім того, за зізнанням співця, важливу роль у формуванні репертуару мали також засоби масової інформації, радіо і телебачення, розмови, дискусії й інші доступні незрячому джерела. Іван Йванович постійно самовдосконалювався, самотужки намагався знайти потрібні для формування свого репертуару відомості, творчо їх осмислити і подати в традиційній співоцькій формі.
У процесі дослідження мистецького феномену Івана Попова, раптово з’ясувалося, що у повсякденому житті співець дивним чином ніколи не припиняв свого виспіву. “Я співаю постійно, й зараз про себе співаю, коли з вами говорю” – свідчив стихівничий. Ніби давня, архаїчна людина Homo cantens (Черемський 2008, 14-22) Іван Йванович постійно вокалізував, змінюючи лише форму свого виспіву. Зокрема, коли спів мав слухацький попит у громаді, Попов застосовував зовнішній, відкритий спів. Проте, коли пропозицій для співу не було, стихівничий використовував глибоко захований навіть від найближчих оточуючих спів внутрішній (так званий спів ‘про себе’ ). Багаторічною практикою Іван Попов зміг розвинути спроможністі свого внутрішнього виспіву настільки, що назовні він ніяк не виявлявся. “Зараз тільки й живу своїм внутрішнім співом. – говорив співець. – Адже часто у мене вдома мого співу не сприймають – доводиться співати лише про себе і то нишком, щоби бува не прорвалося назовні. Співаю уголос, лише коли нікого немає поруч”. Характерно, що обидві форми виспіву у практиці Івана Йвановича сполучалися надиво врівноважено, і коли була потреба, то вони невимушено переливалися одна в одну.
Важливою ознакою виконавства Івана Попова було тяжіння до живого імпровізування. Це вміння, яке вважається чи не найважливішою рисою традиційного співця (Лорд 1994, 14-18), Попов вірогідно перейняв у автентичному народному середовищі. Зазначимо, що співець практично ніколи не виконував один і той же твір однотипно. Навпаки, при кожному новому повторі змінював у межах канону і текст, і мелодію виспіву. Переважно у стані спокійного і творчого піднесення Іван Йванович мав хист ‘на ходу’ складати експромти пісень, поезій і битовщин. “Здатність імпровізувати, складати вірші, пісні у мене існувала з дитинства. – говорив співець. – Але я завжди цього соромився, очевидно через школу, у якій моєму таланту не дали належної оцінки і підтримки. Якби хтось звернув би на це увагу раніше, то я б також вчасно відчував би потребу у своєму покликанні і почав би співати-імпровізувати ще в юності” .
– “Як ото у вас так ловко виходить?” – частенько запитували ми, намагаючись збагнути можливі приховані механізми співоцької імпровізаційності Попова. Іван Йванович зазвичай хитро мружився і сміючись проказував: “Та якось так. Я й сам не знаю. Виходить ніби само по собі. І я нічого не можу з цим зробити. Зупинити, спинити цей процес також дуже важко. Я лише намагаюся встигнути підтюпцем за своїм душевним піднесенням”. Іншим разом він говорив про свій творчий процес детальніше: “Як я складаю свої твори – це по різному. Коли десь йду чи їду і на мене щось находить, тексти самі приходять у голову, нерідко поряд зі словами з’являється мелодія. Іноді я встаю вночі з ліжка – мене розпирає від уявлених образів – пісня ніби сама собою складається”.
Виявилося також, що у Івана Попова сам процес творення тексту, мелодії і, зрештою формування співаних образів, будується на притаманному незрячим синергізмі відчуттів і уяви. Це явище співець пояснював так: “Я уявляю собі те, про що співаю. Слова промовляю. Внутрішньо. І уявляю мелодію, яка сама собою докладається. Якось само-собою…Частенько складається одразу – і текст, і – мелодія. От наприклад, моя пісня, яку ви називаєте битовщина ‘У чистому полі’ була у 1980-х роках складена саме таким чином. Одразу уявилася і пісня, і музика до неї”.
За згадкою Івана Попова в процесі роботи над новим виспівом у нього незбагненно змінюється сприйняття і з’являється бурхливий порив натхнення: “Світла під час творення я не бачу – я ж то незрячий, але загострюються мої відчуття, з’являєтья якесь дивне хвилювання і піднесення душі. У своєму хвилюванні я починаю чути простір… І тремчу, аж волосся в’яне”.
Для успішної співоцької діяльності Івана Йвановича важливою була також зовнішня мотивація. Набагато значнішою за матеріальну сторону співець уважав увагу слухачів. “Коли відчуваю цікавість з боку слухачів – тоді хочеться співати, творити, – наголошував Іван Попов. – А коли ні – то сам до себе співаю – тільки внутрі”.
Під час кобзарювання і у щоденному житті говорив Іван Йванович завжди по-народному – щиро і просто, добираючи слова, які доходили до серця. Співав Попов особливою і впізнаваною манерою традиційних слобідських співців. Зрештою, виконавство Івана Попова цілковито співпадає із визначеними Георгієм Ткаченком найважливішими особливостями кобзарського співу (на прикладі кобзаря Єора Мовчана):“Співа чітко і голосно (але без надмірностей), з почуттям (але сентиментальності) – так, як, мабуть, співали протягом століть народні кобзарі” (Ткаченко 1999, 36).
Очевидно середовище, яке оточувало Івана Попова в дитинстві, досвід, перейнятий співцем від народних носіїв, а також періодичне спілкування з вуличними виконавцями сприяли виробленню і закріпленню і нього виконавського стилю, який продовжував традицію слобідських незрячих кобзарів. І дійсно, стиль і естетика вокального виконавства Івана Попова, задіяні ним способи рецитації, інтонування, акцентацій творів мимоволі переносять слухачів у автентичний світ старосвітського співоцтва Слобідщини. Слухаючи Попова в уяві оживають образи Степана Пасюги, Павла Гащенка, Григорій Кожушка, Петра Древченка, Івана Кучугури-Кучеренка, Єгора Мовчана та інших кобзарів перших десятиліть ХХ сторччя. Посилює ефект впливу на слухачів і своєрідна ‘рубана’ манера виспіву Івана Попова, плинна ритміка рецитування. Слідом за традиційними співцями ‘харківської’ школи, Іван Попов навіть під час своїх виступів на сцені не виявляв концертних звичок і категорично не бажав їх переймати у інших виконавців.
Висока ступінь природної музикальності Івана Попова поєднується з вишуканим народним художнім смаком, який незважаючи на коньюнктурні спокуси сучасності зберігся незайманим. Мова співця по-старосвітськи колоритна і образна, а його поезії занурені в народну уснопоетичну традицію. Художні образи, які використовує Іван Йванович відповідають класичними епічним архетипам. Це – Святі Мученики і Господь Бог, Матір, Батько, Брат, Сестра, Воїни-захисники, Дівчини, яка очікує з походу свого коханого, Невидючі Мудрі Співці тощо. У творах Попова не знайдеш ні абстрактних фантазій, ні перебільшених почуттів, ні багатозначних емоцій, ані модних нині поетичних девіацій. Немає в них і надмірних веселостей, або журби. Проста і врівноважена пісенна мова творів Івана Попова ніби ллється річкою-потоком і тримається берегів глибоко засвоєної ним народної усної традиції. Як приклад наведемо невеликий шматочок речитативу Івана Попова:
Було се не за синіми морями
І не за високими горами
Не у царстві Московським
Не у царстві Турецькому
А в царстві Юдейському
У краї Галілейському
Во Єрусалимі-
Городі!
(Дума про Розп’яття і Воскресіння Ісуса Христа)
В творчому набутку співця – кілька сотень творів: пісень, віршів, битовщин (виспівів живих поточних подій), релігійних піснеспівів, псальмів. Іван Попов всі свої твори знав напам’ять, проте за співоцькою традицією виконував завжди у варіаціях, кожного разу – по-різному. Так, зокрема, серед битовщин Попова – виспіви про Другу Світову війну (‘Дума про Землю, ‘У чистому полі’ , ‘Маки’ , ‘Ми виходили з тобою вдорогу’ , ‘Солдат’ , ‘Заплакала перепілка’ ). Чимало пісень, присвячених матері (‘Удовиця’ , ‘Матір’ , ‘Плакала горличка мати’ ). Особливе місце в репертуарі Івана Попова займають пісні про сучасну Російсько-Українську війну (‘То не хмара наступала’ , ‘Над гострою могилою’ , ‘Не рони калино свого цвіту’ , ‘Состави, состави’ , ‘Зустрічала милого край дороги’ , ‘Шикуйся у лави’ , ‘Марш до бою, козаки’ , ‘Гуртуймося, браття!’ ). Серед релігійних піснеспів і битовщин найбільш відомими є ‘Сорок днів’ , ‘Дума про Розп’яття і Воскресіння Ісуса Христа’ , ‘Плач по убієнних християнах’ , ‘Дума про знищених кобзарів’ . Але, напевне, найвідомішим релігійним твором Івана Йвановича є псальм ‘Димитрію-Мученику’ . Як зазначав співець, складено цей псальм під враженням місійної діяльності Харківського Свято-Дмитрівського храму УГКЦ, прихожанином якого він був. Через вдале поєднання укладених в традиційній манері тексту і мелодії, цей новотвір сприймається цілком природно як справжня народна псальма. Не дивно, що ‘Димитрій’ входить до репертуару сучасних українських етногуртів, зокрема ансамблю ‘Многая лєта’.
Наведемо текст цього твору.
Дмитрію, мученику
Святий мученику
Тобі співаємо
Тебе прославляємо
Нарід ти кріпко любив
Від віри не відступив
Богові чесно служив
За нього життя положив
За віру постраждав
Та її не проміняв
За віру постраждав
За неї голову поклав
Дмитрію, мученику
Святий мученику
Тобі співаємо
Тебе прославляємо
(Димитрію-Мученику)
Можна припустити, що подвижницька діяльність Івана Йвановича Попова репрезентує досі малодосліджене явище продовження співоцької традиції у нинішній час. За формальними ознаками доказової реконструкції Іван Попов відповідає всім рисам традиційного співця. Зокрема, Іван Попов усе своє життя намагався віднайти зв’язок із кобзарством шляхом поєднання власного співоцького досвіду, уявлення і фантазії, а також результатів опрацювання автентичних взірців. Використовуючи традиційну співоцьку форму виконавства (‘просто люде’ , на вулиці, в метро, на базарі, біля церкви тощо) Іван Попов і зовнішньо, і внутрішньо ототожнювався з традиційним співцями минувщини. Попов у своїй діяльності орієнтувався лише на автентичні взірці (архівні, етнографічні) і прагнув максимального наближення свого виконавства до первісних джерел. Не можна забувати і того, що на життєвому шляху у Івана Йвановича зустрічалися автентичні українські співці, стихівничі, незрячі бандуристи, у яких він міг вчитися. Великий вплив на творчість Івана Попова мала Українська Церква, а також подвижники сучасного виконавства на традиційних кобзарських інструментах. Все це зрештою покликало Івану Йвановича взяти на себе відповідальність за співоцьку справу і за продовження (утривалення) співоцької традиції на Харківщині. Лишається фактом, що до кінця життя Іван Попов щиро вірив у свою місію мандрівного співця-стихівничого (див. Додаток 1).
Загалом творчий шлях сучасного співця-стихівничого Івана Йвановича Попова з Харкова доводить можливість появи в сучасному урбанізованому світі феномену спонтанного виявлення і звичаєвого розвитку традиційного кобзарського виконавства. Подвижництво визначного харківського співця можна вважати модельним, адже на його прикладі справджуються теоретичні засади доказової реконструкції щодо індукування й відродження народної традиції (див. Додаток 2).
Лорд, А (1994) Сказитель. РАН.
Очеретовська, Н. Цицалюк, Н., Черемський, К. (2008). Український словник музичних термінів. Атос, Харків.
Ткаченко, Г. (1999). Збагачуючи традиції. У кн.: Єгор Мовчан: спогади, статті, матеріали. Суми.
Черемський, К. (2018). Доказова реконструкція у сучасному відродженні кобзарської традиції. У кн.: Актуальні питання сучасного виконавства на традиційних кобзарських інструментах : матеріали наук.-практ. конф. Харків-Київ. С. 78–97.
Черемський, К. (2008). Традиційне співоцтво. Українські співці-музиканти в контексті світової культури. Атос, Харків.
Bithell, C. and Hill, J. (2014). An Introduction to Music Revival as Concept, Cultural Process, and Medium of Change. In the Oxford Handbook of Music Revival. Oxford University Press. New York, Р. 3–42.
Livingston, T. (1999). Music Revivals: Towards a General Theory. Ethnomusicology 43, no. 1. Р. 66–85.
Ramsey, G. (2016). The Ulster-Scots Musical Revival: Transforming Tradition in a Post-Conflict Environment. Електронний ресурс. Режим доступу: http://journals.openedition.org/etudesirlandaises/3573 [Дата останнього доступу 20.10.2024].
Rosenberg, N. (1993). Introduction in Transforming Tradition. Folk Music Revivals. University of Illinois Press. Urbana and Chicago. Р. 1-26.
ДОДАТКИ
Додаток 1
Харківський стихівничий Іван Попов (1943-2023)
Додаток 2
Під доказовою реконструкцією розуміється комплекс цільових прийомів, засобів і технік, що спрямовані на індукцію процесу повноцінного відновлення в суспільстві інституцій носіїв традиційної культури, їхньої узвичаєної ролі, творчого набутку, соціально-культурних механізмів самодостатнього функціонування. В основі доказової реконструкції закладена система цілеспрямованих наукових досліджень, практичних еспериментів, комплексного моделювання пов’язаних між собою ключових елементів традиційної культури, їхнього відтворення, культивування та поширення в сучасних сферах буття суспільства (Черемський 2018, 78-97).
Кость Черемський