Таємниці кримінальної справи Гната Хоткевича

Доброго вечора, шановне товариство!

Сьогодні я, Едуард Зуб, розповім вам про те, як радянська влада у п’ятдесяті роки минулого століття Гната Хоткевича виправдовувала.

Зізнаюся наперед: історія літератури ніколи не була предметом моєї особливої уваги.

Натомість досить ретельно досліджував і досліджую діяльність радянського репресивного апарату.

І з огляду на особливості нашого славетного минулого, насмілюся назвати цю дисципліну… УНІВЕРСАЛЬНОЮ!

Оскільки з неї можна робити більш чи менш глибокі екскурси у будь-якому напрямку.

Хочеш – в історію культури, хочеш – в історію спорту.

Можна писати біографії науковців, а можна – робітників чи колгоспників.

Бо хто в нас тільки не сидів, і кого тільки не розстрілювали.

Не оминула чаша сія і Гната Мартиновича Хоткевича.

Його життя обірвалося 8 жовтня 1938 року у підвалі Харківського НКВС.

Хто персонально виніс вирок і хто його виконав, наразі не відомо.

У слідчій справі присутні лише виписки.

З акту про розстріл виписка і з протоколу засідання Особливої трійки УНКВС по Харківській області. Де оригінали документів – невідомо

Зате можна назвати поіменно тих, хто Гната Мартиновича до розстрілу довів.

Слідство провадив лейтенант держбезпеки Ейдук Йосип Никодимович.

Майбутній «Гєрой Вєлікай Атєчєствєннай Вайни», коли дотримуватися радянської термінології: ордени Леніна, Червоного Прапора, Червоної Зірки.

З огляду на звання і військову спеціальність, не думаю, що він їх за штикові атаки отримав.

Обвинувальний висновок підписали прямі начальники Ейдука:

Лейтенант держбезпеки Рєшетнєв Олександр Варсонофійович, начальник 4-го відділення 3-го відділу УДБ НКВС і старший лейтенант держбезпеки Барбаров Петро Йосипович, начальник 3-го відділу УДБ НКВС.

Останній, до речі, пов’язаний з українською літературою тісніше за інших своїх колег по ремеслу: став героєм літературного твору.

Ще й якого – «Сад Гетсиманський»!

Якщо вірити Івану Багряному, зеки втопили Барбарова в параші.

Коли той був звільнений з органів і сам потрапив на Холодну Гору. В дванадцяту камеру другого корпусу.

Та, на жаль, ні.

Відома речовина не тоне.

Барбаров доживав віку у далекому Челябінську, а в перебудову ще й з лекціями почав виступати.

Як соратник великого педагога Макаренка.

Що було чистісінькою правдою: у 1930-32 роках працював політкерівником Макаренківської комуни.

Але повернемося у 1938-ий.

3-ій відділ УДБ НКВС по Харківській області, який очолював Барбаров і куди потрапив Гнат Хоткевич – це контррозвідка.

Цікаво, що постанову про арешт письменника 21 лютого 1938 року виписував 4-ий відділ – секретно-політичний. Бо від початку Хоткевич проходив у них як учасник «антирадянської української націоналістичної терористичної організації».

Та вже 3 березня, згідно з наявною у справі постановою, Гната Мартиновича перераховують за 3-м, контррозвідувальним відділом. Оскільки слідчими діями було встановлено, що він ще й агент німецької розвідки.

Та, вибачте за каламбур, слідів цих слідчих дій у слідчій справі немає.

Там лише один протокол допиту, датований аж 23 травня.

І один протокол очної ставки – від 25 травня.

Хоча – наголошую! – Хоткевич перебував під вартою з 23 лютого по 8 жовтня.

За цей час чекісти встигли виявити, що до їхніх рук потрапив не аби хто – справжній стахановець «невидимого фронту».

Або ж, коли вдатися до більш сучасних порівнянь, щось середнє між Джеймсом Бондом і Че Геварою.

Згідно з обвинувальним висновком, Гнат Хоткевич зумів:

В 1922 році заснувати націоналістичну організацію в зоотехнікумі.

В 1927-му – таку ж саму в музичному інституті.

У проміжку між цими двома датами він продався німецькому консулу, після чого завербував для нього аж сімох агентів.

Стаж роботи самого Хоткевича на німецьку розвідку – 11 років: з 1923-го по 1934-ий.

Та уже з 1932-го він, начебто, почав паралельно працювати ще й на терористичну організацію «УВО». То ж встиг і туди чотирьох чоловік завербувати!

Зараз все це здається кричущою маячнею.

Та в часи великого терору подібні звинувачення були ТИПОВИМИ!

Агентів ворожих розвідок ловили пачками.

І ще більш екзотичних, ніж німецька!

Одначе, нетиповою виявилася слідча справа Гната Мартиновича: лише тридцять вісім з чотирьохсот двадцяти аркушів датовані роком його загибелі. Всі інші стосуються реабілітації.

Образно кажучи, вся справа – це триста вісімдесят два «хрущовських» аркуші проти тридцяти восьми «сталінських»

Математика тут проста, але вражаюча: виходить, що виправдати безвинно убієнного для радянської влади було у десять разів важче, ніж його розстріляти.

Бо ж у десять разів більше папірців знадобилося.

Попри явну абсурдність звинувачення, реабілітація проходила не тільки повільно, а ще й з відпливами. Шальки терезів коливалися: на одній лежали заслуги перед культурою і красним письменством, на іншій – політичні погляди та бурхлива громадська діяльність Хоткевича в часи Української революції. І кожен папірець, що лягав на ту чи іншу таріль, ставав безцінним надбанням для майбутніх істориків.

Щонайменше, з двох причин.

По-перше, документи п’ятдесятих років надали можливість дослідити саму реабілітацію – процес вельми плутаний і навіть суперечливий. Побачити не тільки явні, а, здається, і приховані його пружини. Оцінити реабілітацію і як юридичне дійство, і як громадське явище.

А заодно – зайвий раз переконатися в тому, що нажахане радянське суспільство вкрай довго прокидалося від важкого сну кривавої сталінщини.

По-друге, в ході перегляду справи сплив на поверхню величезний масив цікавої інформації, яка дозволила глянути на постать Хоткевича з різних боків.

Не тільки як на літератора та митця (про це найкраще свідчили його твори), а ще і як на громадського діяча і… просто людину.

Гебісти змушені були тоді підняти гори паперів, починаючи від часів Першої російської революції, і допитати десятки свідків, які знали чи могли знати Гната Мартиновича.

Після чого, як на мене, фігура Хоткевича стала більш рельєфною.

Адже на неї глянули і очима царських жандармів, і очима переляканого радянського обивателя, котрий все ще продовжував мислити стереотипами часів «культу особи».

Процес виправдання започаткував довжелезний лист, який дружина письменника, Платоніда Володимирівна, 18 січня 1954 року надіслала на ім’я першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова.

І з селища Явас надіслала, що у Мордовії.

Куди потрапила, звісно ж, не з власної волі.

Момент для клопотання видавався сприятливим.

За вказівкою, спущеною «згори», неосяжна Радянська країна святкувала трьохсотліття Переяславської ради – «возз’єднання України з Росією».

Схвалені партійним керівництвом, лилися славослів’я на адресу українського народу, і можна було чекати поблажливості до одного з його чільних культурних діячів.

Для більшої певності, Платоніда Володимирівна висловила у листі цікаве припущення. Мовляв, коли б Гнат Мартинович повернувся, то разом з усіма радів би великому святу 18 січня.

Що видається вельми сумнівним, з огляду на публіцистичну спадщину Хоткевича.

Хіба що змусили б святкувати.

Адже не тільки до російської держави, а й до її народу, і до так званої «російської демократії» він ставився геть не дружньо.

Тому що тверезо їх оцінював.

Ось характерна цитата зі статті «Сьогодняшній день», надрукованої в останньому числі тижневика «Рідне слово», скоро після жовтневого перевороту 1917-го року:

«Самодержавіє чимось рідне російському народу, є у них якість созвучні струни. А раз так, раз єсть нахил до одної крайності, то мусить бути нахил і до другої – до анархії. Бо такий уже закон природи. Отже – або Монархія, або Анархія. І справді, коли поглянути уважно – щось єсть нездорове в російській психології.».

Але такого Платоніда Володимирівна, звісно ж, Хрущову не писала.

Для початку, вона просила у Микити Сергійовича хоча б… притомних пояснень. Коли Гната Хоткевича офіційно оголосили ворогом, то чому не були вилучені його твори? Ба, більше: Всеукраїнський комітет з охорони пам’яток культури вже після засудження письменника взяв на облік його багатющий архів. Як цінний літературний спадок!

Платоніда Володимирівна навела у листі до Хрущова цілу низку фактів, що дійсно, суперечили не лише елементарній людській, а й специфічній радянській логіці.

У 1938-му, коли Хоткевич вже перебував під арештом, у найчеснішій нашій пресі з’явилася схвальна рецензія на його роман про Тараса Шевченка, котрий мав вийти у Держвидаві наступного, 1939 року.

Автор, ім’я якого Платоніда Володимирівна не вказує, називав Гната Мартиновича «добросовісним дослідником», а сам роман – «високохудожнім твором». Ще й радив молодим письменникам повчитися у Хоткевича.

Хіба ж можна вчитися у націоналіста і німецького агента?

Та у 1940-41-му роках виявилося, що можливе ще й не таке.

Оскільки цинізм не має меж.

Дослідника вже розстріляно, а у його дружини, яка й не відає, що вона вже вдова, представники державних установ – Інституту літератури, Центрального музею імені Шевченка, Інституту фольклору при Академії наук – випрошують архівні матеріали покійного чоловіка.

Бо ж у них, бачте, ювілеї намічаються – то Франка, то Лесі.

І Платоніда віддає!

Безцінні рукописи, листи, фотографії.

Два альбоми вишивок Західної України.

Але водночас вона звертається до Спілки письменників і Академії наук з проханням підтримати її клопотання про перегляд справи чоловіка.

Спадок Гната Хоткевича приймають, як належне.

А от про підтримку своїх клопотань письменниками чи академіками Платоніда Володимирівна не повідомляє нічого.

Забігаючи трохи наперед, зазначу, що в іншому листі, уже 1958 року – до голови республіканського КДБ, дружина письменника навела ще один кричущий факт того ж ґатунку.

Кажучи відверто – мародерства.

9 вересня 1938 року – Хоткевичу залишалося жити менше місяця – до неї додому заявився співробітник НКВС з запискою від чоловіка: «Рідна! Віддай йому роботи і матеріали про Шевченка. Поцілуй дітей.»

І Платоніда Володимирівна віддала.

Третю і четверту частини роману «З сім’ї геніїв» і матеріали до нього.

На загал, зо два пуди паперів.

Де вони поділися – невідомо дотепер.

…Нам, людям ХХІ століття може видатися дещо дивним, що у листі дружини письменника, написаному на ім’я першої особи держави, присутні дві рівноправні, начебто, лінії: поклопочіться про твори чоловіка і знайдіть його самого.

Та, очевидячки, тут уже говорив специфічний табірний досвід: просто так ніхто нічого робити не буде.

Спочатку доведи Радянській владі, що ти їй потрібен.

Ну, хоча б літературним твором, що має велике виховне значення.

А вже потім цікався його автором, якому, згідно зі «словесною довідкою», у 1938 році дали «десять років з суворою ізоляцією без права переписки».

От тільки роки ті вже давно збігли, а від Гната Мартиновича – жодної звістки.

«Беручи до уваги все вище викладене», Платоніда Володимирівна просила у Хрущова «в порядку партійного контролю зацікавитися справою Хоткевича, його долею, дати вказівку відповідним органам прокуратури щодо перегляду справи».

Очевидно, вказівка до Харкова надійшла не дуже чітка. Бо 22 липня 1954 року слідчий обласного КДБ капітан Гладілін, переглянувши справу, зробив висновок: «Рішення Особливої Трійки НКВС по Харківській області від 29 вересня 1938 року стосовно Хоткевича Гната Мартиновича винесене на підставі обґрунтованих матеріалів»!

По-перше, він сам зізнався, що «з 1918 року і до дня арешту брав активну участь у націоналістичному русі», а по-друге – четверо заарештованих на нього показали. І один з них – під час очної ставки.

Слідча справа Хоткевича, доповнена капітанським висновком, полетіла до Москви і за рік, у серпні 1955-го, повернулася назад. З розгромною резолюцією: Гладілін поставився до своїх службових обов’язків вкрай недбало, перевірку проведено поверхнево!

В «червонозоряній» вже віяли нові вітри…

Головна військова прокуратура СРСР не обмежилася одними лише «оргвисновками». На додаток харків’яни отримали чіткий план з дев’яти пунктів: що саме треба зробити для РЕТЕЛЬНОЇ перевірки справи Гната Хоткевича.

Деякі з них були стандартними: підняти справи всіх, хто свідчив проти нього, і тих, на кого показав він, «пробити» прізвище за списками німецької агентури. Встановити коло осіб, з якими контактував Хоткевич і спитати, чи не чули вони від нього антирадянських висловлювань.

Окремим, сьомим пунктом, вимагали допитати «метрів» української радянської літератури – Олександра Корнійчука, Павла Тичину, Миколу Бажана. А що вам відомо, шановні, про «націоналістичну діяльність» Гната Мартиновича?!

Найцікавішим видається пункт четвертий: «З метою перевірки правдоподібності свідчень Хоткевича про те, що ним у 1918-1919 р.р. була написана з контрреволюційним націоналістичним змістом і випущена у світ книжка «Хто ми і чого нам треба», розшукати у бібліотеках цю книжку і провести експертизу, перед якою поставити питання, чи є вона за своїм змістом контрреволюційною».

Іронія долі полягала у тому, що навесні 1917-го, коли згадана книжка, насправді, вийшла у світ, вона була якраз навпаки – дуже революційною. Тільки-но впала романовська монархія, колишня імперія тріщала по швах, а проти «самовизначення націй» не виступали навіть ті, хто скоро відродить її в оновленій формі. Та всупереч здоровому глуздові, стару пропагандистську брошуру вирішили звірити з радянськими ідеологічними стандартами середини п’ятдесятих років.

Спочатку кадебісти надіслали запит до сумнозвісного «Главліту»: чи не вилучали вказане видання? Виявилося, що так, вилучали. За десять років після арешту автора. З досить м’яким формулюванням – «застаріле».

Вилучена книжка знайшлася у спецфонді бібліотеки імені Короленка.

Розмірковувати над тим, «Хто ми і чого нам треба», взялася поважна комісія у складі трьох чоловік – кандидата філософських наук Григорія Сухова, кандидата філологічних наук Миколи Звєрєва і кандидата історичних наук Антона Слюсарського. Про серйозність процедури свідчать підписки, відібрані слідчим у кожного з них: «Хоткевича не знаю і жодних стосунків з ним не мав і не маю».

Є дещо і про «добровільність» участі в цій комісії: «Попереджений про відповідальність за відмову чи ухиляння від обов’язків експерта». І, крий Боже, розголосити комусь результати своїх досліджень!

Згідно з «Постановою про оплату праці експертів», нажахані кадебістами вчені розглядали тоненьку брошуру цілих три години. Після чого склали «Акта»: «Брошура Гната Хоткевича написана явно у націоналістичному дусі». І «дух» цей є «ворожим для робітників і селян України». Бо автор, бачте, «негативно ставиться до возз’єднання російського та українського народів». Крім того, «вимагає автономії України з повним відривом її від Росії».

Особливо обурив експертів розділ «Яка ж вона завбільшки». Ой, леле: Хоткевич у 1917-му намагався самостійно визначити кордони України! Безмежне нахабство: вони геть не сходяться з кордонами 1955 року!

Ще більше доказів Гнатового «націоналізму» сплило на поверхню, коли кадебісти почали виконувати пункт шостий московських вказівок – опитувати знайомих Хоткевича.

Але тут треба зробити коротенький відступ.

Присвячений величезній… свинюці, яку чекісти часів «великого терору» підклали своїм спадкоємцям п’ятдесятих років.

Наявний у слідчій справі «Список осіб, що проходять за свідченнями Хоткевича», налічує – ні багато, ні мало – шістдесят п’ять чоловік, тим чи іншим чином начебто причетних до контрреволюційної діяльності.

А єдиний протокол допиту Гната Мартиновича – це сім з половиною сторінок машинопису. Коли відкинути анкетні данні і питання слідчого, залишиться шість.

Це приблизно двадцять тисяч друкованих знаків.

Тобто, щонайбільше, двадцять п’ять хвилин прямої мови.

Згадати за цей час вказану кількість знайомих і щось про них розповісти – з розряду не наукової фантастики.

Свідчення явно вибиті.

Та коли список є, хочеш – не хочеш, а перевіряти мусиш.

Віддамо належне чудодійній силі московського копняка.

Після догани з «червонозоряної» харківські гебісти так жваво взялися до роботи, що спробували допитати… покійника.

За свідченнями Гната Мартиновича проходив, як учасник терористичної організації «УВО» такий собі Калюжний Наум Іванович, працівник видавництва «Радянська Україна».

Він помер у тюрмі ще за життя Хоткевича.

Про що у слідчій справі останнього був своєчасно зроблений відповідний запис.

Та гебістів це не зупинило.

На станції Лозова вони знайшли і допитали повного тезка покійного, залізничника за фахом. Якому геть не відразу вдалося переконати слідчого, що не тільки Хоткевича, а й жодного письменника чи композитора він за все своє життя не зустрічав.

Ті ж, хто з Гнатом Мартиновичем зустрічалися, конкретними фактами його «націоналістичної діяльності» тішили кагебістів вкрай рідко. Розповідали, швидше, про особисті враження.

Як-от Борис Колишкін, колишній директор сільськогосподарського технікуму, в якому Хоткевич кілька років викладав українську мову.

Та ще студентським хором керував.

За його ж ініціативою і створеним.

Цитую: «Хоткевич був затятим українським націоналістом…. В чому саме виявлявся у нього цей націоналізм, я зараз не можу розказати, бо відтоді сплило багато часу. В усякому разі, у мене залишилася про Хоткевича думка з його поведінки у технікумі, як про українського націоналіста».

Та як видно з протоколу допиту, на невблаганний час Борис Колишкін скаржився даремно.

Бо один факт, датований 1921 роком, він все ж таки у 1955-му згадав.

Та факт, швидше, антирадянський, ніж націоналістичний: Гнат Хоткевич довго відмовлявся «Інтернаціонал» розучувати.

В принципі, його можна зрозуміти.

З точки зору нашого сучасника.

Хор створив сам, керую ним на громадських засадах.

То якого біса ви зі своїм репертуаром лізете?!

Не так було у 1921-му!

Колишкін поскаржився комісарові технікуму, Володимиру Петрову, і вдвох вони дотиснули Хоткевича!

Заспівав студентський хор «Вставайте, гнані і голодні, робітники усіх країн!»

Та керівний дует на цьому не заспокоївся: спробували Хоткевича з роботи вигнати!

Добре, що за того заступився нарком освіти Григорій Гринько, колишній боротьбист.

Його, між іншим, розстріляли раніше за Хоткевича – у березні 1938-го.

А реабілітують пізніше – у 1959-му.

Тобто, у 1955-му такими розповідями товариш Колишкін цілком свідомо топив свого колишнього підлеглого, давно вже покійного.

Долучився до цього процесу і громадянин Порфирій Хатишевський, якого Гнат Мартинович учив колись грати на бандурі.

На думку невдячного учня, буржуазний націоналізм виглядав приблизно так: «Хоткевич розмовляв чистою українською мовою. А коли хтось з ним говорив російською, хоча й знав українську, то в такому випадку Хоткевич цю людину недолюблював. Виходячи з цього, я вважав і вважаю, що в нього був елемент націоналізму».

За злою іронією долі, Хатишевський доводився Хоткевичу двічі колегою – і як бандурист, і як… шпигун. Тільки не німецький – польський: просидів кілька місяців під слідством у 1934-му.

На виправдання Хатишевського зазначу, що конкретних проявів націоналізму чи антирадянщини у Гната Мартиновича не згадав і він. Натомість, віддав належне Хоткевичу-музиканту: «віртуозно грав на бандурі»!

Ще один учень Хоткевича, Олександр Геращенко, розповів про його антикомуністичні настрої.

Бо юнацької образи не забув.

Цитую: «Я вже під час навчання був комуністом і про це Хоткевич знав… Неодноразово іронізував, виказував на мою адресу різні репліки, а також стосовно комуністів-керівників взагалі. Ви, мовляв, нами керуєте. Маючи на увазі, що всі негаразди господарського і іншого порядку в країні залежать від комуністів. Внаслідок таких іроній (тут чомусь у множині) з боку Хоткевича, мені неодноразово доводилося червоніти. Оскільки він ставив мене в незручне становище перед класом».

Зате Геращенко, подібно Хатишевському, високо оцінив Гната Мартиновича як музиканта: «Досконально володів музичним інструментом бандурою і по класу бандури створив на той час «харківську школу», яка була тоді єдиною на високому технічному рівні».

Щоправда, на думку партійця Геращенка, кваліфікований викладач Хоткевич був вкрай поганим вихователем: анекдоти розповідав під час уроків.

…Принагідно зазначу, що ще й музичною діяльністю Хоткевича гебісти цікавилися теж не випадково. Бо ж він і в цій галузі спромігся нашкодити, якщо покладатися на протокол допиту.

Керуючи якийсь час показовою капелою бандуристів, провадив серед її учасників контрреволюційну роботу.

Цитую: «намагався в області репертуару дати якомога більше націоналістичного елементу і якнайменше творів радянських композиторів. А з останніх вибирав найменш вдалі твори, щоб показати різницю».

Аби дізнатися, як воно було насправді, слідчий КДБ капітан Костозьоров звернувся до людини вельми обізнаної – професора музики Михайла Дмитровича Тіца. У 1955-му той завідував кафедрою теорії музики та композиції у Харківській консерваторії. А наприкінці двадцятих працював у репертуарному комітеті Наркомату освіти.

Колишній петербуржець Тіц, коли вірити анкеті, росіянин за національністю, виявився більш поблажливим до Гната Мартиновича, ніж українці-бандуристи. І, напевне, розумнішим.

Про націоналістичні тенденції у музиці Хоткевича від свого імені він не сказав жодного слова.

Мовляв, так, побутувала тоді така думка, але наскільки вона була вірною, я не знаю. Бо текстів не рецензував – лише музику.

Від наліплювання на творчість покійного політичного ярлика Тіц майстерно ухилився.

Оскільки знайшов досить м’яке, нейтральне, формулювання: «у Хоткевича були твори романтичного характеру на історичні теми минулого з життя українського народу».

А міг би й «націоналістом» затаврувати!

Але те, чого не зробив професор-музикант, зробив професор-ветеринар.

Конкретно, Книга Мусій Іванович, директор Харківського зоотехнічного інституту.

От вже хто пройшовся по Гнату Мартиновичу!

В середині двадцятих Книга був членом комсомольського бюро зоотехнікуму.

І за звичкою, що не вивітрилася і за тридцять років, виступав від імені колективу: МИ!

«Ми тоді в комсомольській організації вважали, що Хоткевич український націоналіст, негативно ставиться до заходів Радянської влади. Такий висновок ми зробили з відмови Хоткевича виступити перед робітниками і його заяви з цього приводу. А також з методів і змісту викладання ним української мови».

За свідченням Книги, був такий випадок…

У відповідь на запрошення виступити перед робітниками Хоткевич, начебто, проголосив : «Мої пісні – не для робочих»!

Але в такому разі незрозумілим видається обурення цим вчинком з боку правовірних ленінців.

Вибачте, але за кілька років потому те саме сказали і всезнаючі «органи»: контрреволюційний репертуар у Гната Мартиновича!

Навіщо він робітникам?

Стосовно ж методів викладання, то ми маємо бути вдячними Мусію Книзі за дуже цікаву і, здається, правдоподібну замальовку.

Тут він уже говорив від себе особисто:

«Хоткевич під час занять зі студентами відволікався від викладання української мови, займався розбором українських пісень, місцевих діалектів, епізодів з історії України. Навіть бували випадки, коли Хоткевич приходив на заняття з бандурою, грав і співав гуцульські пісні замість викладання української мови. Більшість студентів не відвідувала занять Хоткевича, вважала, що вони не приносять користі. А ходили до нього на заняття ті, які поважали Хоткевича».

Одначе, не всі були такими балакучими, як Мусій Книга.

Гідну поваги витримку виявив письменник Іван Багмут, колишній в’язень і фронтовик. Той, що пізніше напише «Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим».

Можливо, тому, його розмова з капітаном Костозьоровим видалася мені схожою на поєдинок… двох котів: молодий нахабний проти старого досвідченого.

Тільки мова йшла не про шмат сала чи про юну кицюню – про інформацію.

Багмут відразу ж оголосив: Хоткевича близько не знав. Лише зустрічався з ним кілька разів на роботі. Бо у 1927-30 роках працював у Держвидаві, куди Гнат Мартинович зазирав іноді у своїх письменницьких справах.

Та попри це, слідчий ще тричі, у різних варіантах вимагав від Багмута схарактеризувати Хоткевича. То в діловому, то у політичному плані. І тричі отримував, теж у різних варіаціях, одну і ту саму відповідь: як я вже показував вище, Хоткевича близько не знав.

І точка!

За тим самим сценарієм допитували бухгалтершу Спілки Варвару Пашкову, письменників Івана Шутова, Костя Гордієнка, Володимира Гавриленка.

Не зважаючи на те, що Варвара бачила Хоткевича лише раз у житті, а письменники – взагалі жодного, слідчий і від них вимагав дати Гнату Мартиновичу ділову та політичну характеристики, розповісти про його антирадянські дії, коли такі були.

Здається, гебісти п’ятдесятих років, після добрячої нагінки з Москви, дійсно, намагалися розгребти завали, успадковані від попередників. А що у своїй завзятості часто-густо переходили межі здорового глузду, то лише поверхневе враження.

Ось яскравий приклад.

«Де ваш чоловік, Хоткевич Гнат Мартинович?» – питав його дружину Платоніду майор КДБ Іванов 9 квітня 1958 року.

З точки зору звичайної людини – це не тільки безмежний цинізм, а ще й ідіотизм.

Врешті-решт, не Платоніда, а «органи» його арештували.

Але для опера це нормально.

Адже він питає одне, а бажає дізнатися про інше – а чи не сталося витоку інформації?!

24 серпня 1955 року голова КДБ Сєров підписав сумнозвісний наказ №108сс, яким суворо заборонялося правдиво відповідати на запити громадян, чиї рідні були засуджені до вищої міри покарання.

Органи мали давати лише усні довідки про смерть в’язня «ікс» чи «ігрек» у таборах від будь-якої більш-менш правдоподібної хвороби.

Щоб не дізналися будівники комунізму, скільки рідна держава перестріляла своїх же громадян.

Майор Іванов турбувався даремно: у випадку з Хоткевичем витоку інформації не сталося.

Трапилося дещо гірше: вона… здиміла!

Це виявилося у процесі виконання дев’ятого пункту московських вказівок – пошуків тюремної справи Гнати Хоткевича.

Вона була архінеобхідною, бо слідча справа не викликала довіри: один-єдиний допит за сім з половиною місяців!

В тюремній мала би бути інформація про всі допити і ще й з хронометражем.

Відповідні запити були надіслані до трьох установ – внутрішньої тюрми Харківського КДБ, 1-го спецвідділу обласного УМВС та обліково-архівного відділу обласного КДБ.

Не лише справи Хоткевича, а й жодної тюремної справи розстріляних до війни громадян ніде не було.

«Та у нас взагалі тюремний архів лише з 1943 року починається», – написав у листі начальник внутрішньої тюрми Харківського КДБ лейтенант Тімофєєв.

Бо попередній у жовтні 1941 попалили, коли від німців тікали.

Тому вирішальним аргументом на користь Гната Мартиновича стала не тюремна, а десятки слідчих справ, наштампованих наприкінці тридцятих і піднятих в ході перевірки. Надто вже виразно не сходилися там кінці з кінцями!

Наприклад, Хоткевич зізнався, що залучив до роботи на німецьку розвідку Володимира Гжицького та Саву Божка. Їх теж засудили, але вони жодним словом не згадали Гната Мартиновича під час допитів.

Ба, більше: ніхто і не обвинувачував ні Божка, ні Гжицького у співпраці з іноземною розвідкою. Вони взагалі за іншими статтями проходили.

Ще п’ятеро агентів, начебто, завербованих Хоткевичем, як виявила перевірка, по його справі навіть не допитувалися. Цікаво, що серед них фігурує і Леонід Чернов, який помер за п’ять років до арешту Гната Мартиновича, і міг бути допитаним хіба що за допомогою медіума.

Ніяк не складалося і з терористичною організацією «УВО».

Михайло Лозинський, який, начебто, завербував туди Хоткевича, під час допиту його не згадував.

І Яків Довбищенко, якого, в свою чергу завербував до «УВО» вже сам Хоткевич, про Гната Мартиновича теж ні словом не обмовився.

Звісно ж, не знайшлося прізвища Хоткевича у списках німецької агентури, що дісталися Радвладі як трофей після Другої світової війни.

Не було там і Йогансена Генріха Генріховича, вчителя з сільськогосподарського технікуму, який, начебто, познайомив Гната Мартиновича з німецьким консулом у Харкові.

Єдиний протокол очної ставки, що зберігся у слідчій справі, визнали сумнівним. Бо громадянин Лазаренко Назар Купріянович – свідок, котрий «викривав» Хоткевича, виявився співробітником НКВС.

Додатковим аргументом для реабілітації стали прилучені до справи документи департаменту поліції та жандармського управління.

Тому що беззаперечно свідчили про боротьбу Гната Хоткевича проти царату.

Хоча й дещо пікантно, як на радянський штиб: «один из виднейших представителей мазепинского движения».

Врешті-решт, 11 травня 1956 року військовий трибунал Київського військового округу ухвалив скасувати постанову Особливої трійки УНКВС по Харківській області від 29 вересня 1938 року стосовно Хоткевича Гната Мартиновича. А справу про нього припинити «за відсутністю складу злочину».

Довідку про реабілітацію 30 травня 1956 року вручили його сину Володимиру, вченому-фізику, майбутньому ректору Харківського державного університету.

Але й наостанок радянська влада не змогла не напартачити.

Цитую дослівно рапорт про вручення довідки, підписаний капітаном міліції Руденком: «Справка на имя Хоткевич Игната Мартыновича последнему вручена».

Слово «последнему» кагебісти підкреслили і поставили коло нього знак питання: ви що з потойбіччям зв’язалися?

…Цікава деталь. Слідчий Харківського КДБ капітан Костозьоров, коли провадив повторну перевірку справи, допит свідків починав іноді цікавим питанням: «На каком языке желаете отвечать?». Охочих говорити українською чомусь не знайшлося.