Пам’яти знищених кобзарів
Спогад про пам’ятну акцію Харківського кобзарського цеху у жовтні 2021 року.
За традицією у жовтні в Харкові громадськість і харківський кобзарський цех згадують репресованих кобзарів. В центральному саду ім.Шевченка (що колись був Університецьким) ще у ХІХ столітті грали харківські кобзарі. Московський царат постійно намагався обітнути кобзарству крила, забороняючи мандрувати, навіть ходити (!) по вулиці з бандурою. Проте йому це так і не вдалося. З подихом волі з 1905 року а ще потужніше 1917 року кобзарі знов змогли нести правду серед людей. Але згодом коли Харківщина була окупована московськими більшовиками, почалися темні часи. Автентичних кобзарів рівняли до декласованого елементу, жебраків. Вимагали реєстрації муз.інструментів, місця проживання, свідчення про инших кобзарів. Траплялися поодинокі а иноді групові арешти, які навіть не реєструвалися. Врешті настав організований більшовиками Голодомор, під час якого загинули багато незрячих автентичних лірників і кобзарів. Серед них такі відомі співці як Степан Пасюга, Павло Гащенко, та багато инших. Але цього було мало. Рад.влада почала розсилати запрошення на “кобзарський з’їзд”, з обіцянкою потім дозволити грати вільно учасникам зборів. Хто зміг – сховався, втік, не поїхав. Але таких було одиниці. Наприклад відомий кобзар Єгор Мовчан (Чавунний) – виїхав на Кавказ, Хведір Кушнерик – удавав із себе гармоніста, Іван Кучугура-Кучеренко. А більшість кобзарів і лірників пропали безвісти, між 1930 – до 1935 року. За уривчастими свідченнями сучасників – всіх арештовували і звозили до Харкова, де згодом знищили. Авжеж, “безхатьків”, “нетрудових інвалідів” ніхто не реєстрував. Але репресії не припинялися. Було розстріляно відомого кобзаря Івана Кучугуру-Кучеренка, а його бандури конфісковано, їх не знайдено і доси. А родичам про розстріл так і не повідомили. Одиниці співців що вижили, переказували зтиха страшну правду молодшим.. один з вцілілих незрячих кобзарів Анатолій Парфиненко разом зі своїм учнем Костєм Черемським ініціювали встановити символічну могилу-пам’ятник всім знищеним кобзарям. З 1989 року тривав майже 10 років збір народніх коштів, бо держава не давала нічого. Нарешті 1997 року пам’ятник був відкритий у Харкові, місті знищення співців, особисто цехмайстром нового відновленого кобзарського цеху Миколою Будником. Він склав ще у 1980х роках думу-плач про розстріл і щнищення кобзарів. Пам’ятник неодноразово шкодили московські вандали, викралали бронзову банлуру, видирали кілки.. проте щоосени сучасні кобзарі вшановують пам’ять мученицькою смертю загиблих співців. Цього річ вшанування відбулися силами Харківського (Слобідського) кобзарського цеху, за участі громадськости Харкова. Цехмайстер Кость Черемський зачитав імена розстріляних і зниклих безвісти найвідоміших харківських кобзарів. Назар Божинський грав на ліру найголовнішу кобзарську псальму. Бандурист харківського цеху з Січеслава Володимир Габуда заграв псальму про кінець світу і страшний суд, яку колись співала незряча дружина знищеного кобзаря Макара Христенка. Олекса Губський, член Українського Легіону і кобзар харківського цеху проникливо заграв на кобзу. Сергій Скачко з Мелітополя (а колись слобідський цех теж займав територію центральної та східної Полтавщини, Сумщини, північної і східної Слобожанщини, Криму, Кубані і всієї Чорноморії) заграв козацьку пісню про загиблого в бою козака. Юрій Кабко теж з харківського цеху, із Запоріжжя, грав на власноруч зробленій лірі. Кость Черемський заграв давню думу Плач зозулі, цей рідкісний твір грає зараз тільки він. Закінчив сумне вшанування Назар Божинський твором славної пам’яти Миколи Будника – “Дума про кобзарів, мучинецькою смертю спочилих”.. до пам’ятника поклали червону калину і польові квіти.. застелили давнім слобідським рушником.. світилася лампадка. Рушник взятий був у 2000х роках з вікна старовинної хати зруйнованої часом, у майже вимерлому селі на полтавщині. Калина взята з малої данилівки, де колись жив один зі зниклих кобзарів, а польові квіти – з Холодної гори, де досі стоїть страшна холодногірська в’язниця, місце страт тисяч українців.. Молодь бере до рук давню кобзу, яка живе поза часом.. хоч полягли голови кобзарські, та слава про їх не вмре не поляже, а справу їхню продовжуєм у віки!
Назар Чорношличник