ЕПІЧНА ТРАДИЦІЯ УКРАЇНИ: ВІД РЕАЛІЙ ДО МІТОТВОРЧОСТІ І КІЧУ

Наш буремний час ставить перед українським суспільством і світом, поспіль, доленосні виклики й нагальні завдання їх щоденного вирішення і розв҆язання. Умови т. зв. «гібридної війни» перманентно диктують гострі, а нерідко, відверто потворні і цинічні форми фізичної боротьби й духово-вербального вислову по обох боках, застосування до краю звироднілих і вишуканих методик ведення війни – «зовнішньої» і «внутрішньої». Гострота звиродніння цих форм настільки «зашкалює», що процес нагнітання ескаляції конфлікту уже давно перейшов межу терпіння і вступив у фазу безвиході і крайніх характеристик вияву аґресивности і відчуття «революційного» кипіння.

У цьому артикулі, сповненому, прагнення донести до наймарґінальніше і найаґресивніше налаштованіших верств суспільства методологічну хибність і методичну безпорадність екстраваґантних спроб «(р)еволюційного» трансформування традиційно усталених архетипів духового життя Нації, автор у різкій, а інколи й так само епатажній формі намагається провести своєрідну «лінію розмежування» між антагоністично сформованими тлумаченнями тоталітарно-інерційного та радикально-«модернового» мислення, з одного боку, і віковічних культурних стереотипів, з іншого. Процесам руйнування історично усталених морально-етичних та художньо-стильових цінностей українського життя тут протиставляється теоретично вивірена методологія й експериментально розроблена методика науково-виконавської реконструкції тих із них, що зазнали найбільшого руйнування внаслідок цинічних нападів «писаних» істориків та радикалів-мітотворців.

Основним критерієм пропонованої тут концепції противаг пропонується схема нищівної критики 4-х найголовніших мітів, що виринули на поверхню ідейної боротьби внаслідок «(р)еволюційної» виставки-флешмобу, організованої цьогоріч у Національному музеї Тараса Шевченка, метою якої було розхитати і піддати сумнівам найсвятіші символи української Нації: Кобзарства і Шевченка, підмінивши їх символами-симулякрами – капелянства і неомодерністського кічу. Заклик до захисту націєтворчих архетипічних засад сучасних осередків науково-виконавської реконструкції кобзарсько-лірницьких цехів і згромаджень в умовах перманентного протистояння традиції та «гібридного» сповзання її у бік паралельно-культурницького та модерново-мітотворчого кічу залишається однією із нагальних проблем наукового і культурного процесів, що вимагає теоретичного і практично-експериментального вирішення.

Ключові слова: Тарас Шевченко, традиція, паралельна культура, міт, мітотворчість, кіч.

Архетипи творяться віками, а руйнуються – моментально… Щоби мати право їх руйнувати – спочатку їх треба вивчити і пізнати… Треба було бути цьогоріч на вечорі пам҆яти Будника в будинку Галшки Гулевичівни на Подолі, де вирішувалася колись історична доля України, а цього вечора схрестилися думки і погляди навколо сакраментально поставленої дилеми: Кобзарство – це міт чи реальність?! А якщо й реальність, то яка його доля і роля в сучасній парадигмі сприйняття і виховання молоді?..

Зрештою, самої молоді там майже не було, можливо тому, що значна її частина, позірно зацікавлена цією проблемою, тихцем готувала бій кобзарству? Їх, вочевидь, мало турбувало, що це великий гріх перед пам҆яттю ростріляних кобзарів і їх великою справою… Більшість із них точно не розуміє, що на безпам҆ятстві і невігластві майбутнього побудувати неможливо. Глибина і духовна сила традиційної кобзарської епіки – це основа нашого духу. Саме тому режим, який заповзявся знищити українців як Націю і досягнувши відчутних успіхів у методичному фізичному відстрілюванні найсвідомішої частини молоді на війні із тими, що в минулому столітті розстріляли і остаточно загладили кобзарство як реальне явище, тепер вирішив остаточно розчинити у новітній мітотворчості навіть саме уявлення про нього.

Факт, що антикобзарська, антишевченківська й відверто антиукраїнська акція в «Будинку під ковпаком» (Музеєм Шевченка і навіть «Будинком Терещенка» він вже перестав бути давно, як тільки його перетворили у приміщення із входом «з двору») під провокаційно-блюзнірською назвою «(Р)еволюція міфу: трансформація кобзарства у ХІХ-ХХІ століттях», носить замовницький характер – більш, ніж очевидний і жодним сумнівам не підлягає. Це суцільна бузинівщина… Бузини вже нема, а бузинівщина, як бачимо, процвітає… Їм мало було познущатись із Шевченка – тепер хочуть узаконити кобзарство не як реальну традицію, що сьогодні більш чи менш успішно реконструюється на науково-реконструктивному рівні, а як галерею мітів, в яких має розчинитися саме явище і його суть.

Наприклад, у кулінар-мас-телешоу ІСТОРІЯ З М’ЯСОМ #32 | (Р)ЕВОЛЮЦІЯ МІФУ:… на телеканалі Р. Скрипіна її ведучий, «абсолютний цинік» і «невіглас» (як він сам себе назвав; порівн. із «клясичним» – «цинічний Бандера»), а насправді професійний телевізійний блазень Д. Яневський, цілу годину глузував над святинями, перериваючи розмову то сороміцькими віршиками Д. Павличка, а то й «випорожненнями» своїх власних, недолуго організованих мізків, а авторка концепції (канд. історичних наук за темою дисертації «Міські фінанси в період НЕПу в Україні» В. Антоненко, у якої з історією «не пішло»), відкрито заявила, що ніякого розстрілу кобзарів насправді не було і фільм О. Саніна – це теж не більше, ніж черговий міт… Як бачимо, тотальна битва за віковічні моральні, духовні і естетичні цінності Нації триває.

Тут мусимо, однак, наголосити, що саме це нахабне глузування над однією із найбільших духовних катастроф українців минулого століття і спонукало нас звернутись до всіх, хто ще до решти не втратив віри у Бога і Україну, не дати на поталу і глум пам҆яти про велику нашу траґедію, яка, після Голодомору, стала другим символом нищення духовної ідентичности Нації. Хто стане на їх захист – спасе свою душу, а хто опиниться по другий бік барикади – буде навіки проклятий Богом і нащадками… Подумаймо добре – по який бік барикади ставати – із хамами і невігласами, чи з тими, хто не шкодує сил і живота для захисту архетипічних вартостей Нації. Розберімося, що діється з нами і з кобзарством – Еволюція, Революція, Трансформація, чи Неомітотворчість???… Кожна чесна людина в Україні і поза її межами знає, що кобзарство – це не міт, а реальне, розстріляне більшовиками явище традиційної культури українців… Вічне, священне і незнищенне – не підвладне жодним мітотворчим профанаціям!!! Все інше – од лукавого…

Щоб не руйнувати послідовности і докладности викладу концепції новітніх мітотворців, у цій статті-рецензії на неї обрано принцип дослівного цитування й наукової інтерпретації кожного із визначень нав҆язуваних суспільству «мітів» на основі їх герменевтичної аналізи:

Міт 1

«Першим міфом кобзаря, як народного співця, в українській традиції стає образ медіатора — сакрального посередника між Богом, Церквою та Людьми.

Завдяки творам, які виконували кобзарі, звичайні люди могли зрозуміти складні догмати християнського віровчення, елементи богослужінь та біблійної історії. Таким чином, кобзарі ставали своєрідними народними “пасторами”.

Традиційне українське співоцтво домодерних часів існувало у формі старцівства. Старець — це людина з фізичними вадами, яка може заробляти на життя лише співом. Він веде мандрівний спосіб життя. Старці поділялися на три категорії 1) жебраки 2) кобзарі 3) стихівничі.

Старцівство існувало як окрема соціально-економічна структура. Вони мали власні об’єднання з чіткою організацією, системою навчання та кодексом поведінки. Християнська мораль лягла в основу їхньої філософії, репертуару і правил. Старці спілкувалися особливою, не зрозумілою нікому, окрім них мовою — лебійською, а також розробили свою систему ритуалів, зокрема ініціацій.

Репертуар старців складався з релігійних, історичних та жартівливих пісень. Найпоширенішими були релігійні пісні, які роз’яснювали догмати церковного вчення для пересічних людей, часто неписьменних.

Старці були дуже віруючими людьми, брали участь в богослужіннях, навіть кілька разів на рік збирались на свій власний спільний молебень. Офіційна церква дуже критично ставилась до них. Між старцями та священиками часто виникали суперечності та конфлікти».

Якщо виразно й категорично опротестувати тезу про те, що одна із найсвященніших мандрівницьких сліпецько-старцівських епічних традицій України і світу, поспіль, була не мітом, а цілком реально існуючою народно-виконавською практикою, то з іншими постулятами визначень цього нео«міту», в основному, можна погодитись (за винятком, хіба-що зміни головного акценту із епіки на релігійність й історичність). Не зважаючи навіть на весь абсолютний цинізм і дилетантську поверховість інтерпретацій складних постулятів історії й теорії кобзарства, основний тезаурус знань, викладених у матеріялі виставки, її автори опрацювали досить ретельно. Принаймні, положення «Старцівства…» В. Кушпета прочитуються, як в кожнім рядку виставлених текстів, цитат та повідомлень, так і в усних анонсах на телебаченні, буклетах і реклямівках тощо. Але, як тільки доходило до фантазій і мітопатологічного «нетримання» думки, то тут «спец з історії НЕПу» одразу «пускалася берега» й механічно по-школярськи вирвані із контексту й завчені напам҆ять кушпетівські «правильні» фрази, цитати й положення буквально на очах перетворювались мало не на свою пряму протилежність. Першою такою протилежністю, як «шило із мішка» вилазить порівняння образу сліпого, нещасного, стражденного, фізично і фактично «неписьменного» кобзаря/бандуриста/лірника/старця/жебрака/стихівничого із постаттю респектабельного неправославного, по-сучасному наймодерновіше організованого служителя протестантського культу – «пастора». Це дуже нагадує неоковирні спроби заокеанських кобзарознавців іменувати святі кобзарсько-старцівські спеціялізації на американський кшталт: «барди» (В. Нолл), «менестрелі» (Н. Кононенко) і т. п.

Однак, окрім хамсько-блюзнірського відтінку чужомовности у всіх цих трьох тлумаченнях «стирчать вуха» і «вітчизняного», рідного для В. Антоненко більшовицько-НЕПманівського мислення. Прагнення «осучаснити» навіть цей найбільш архаїчний і традиційний образ «народного «пастора», максимально наблизити його реалістичну сутність до хворобливо надуманого й особисто придуманого авторами концепції формату «міту» таке велике, що навіть спроби раціонально й подекуди правдиво по-кушпетівськи (до іншої кобзарознавчої літератури вони, вочевидь, заглядували лише провізорично) відтворити експозицію християнсько-есхатологічної природи кобзарства/старцівства як явища – одразу ж розбиваються об волюнтаристсько-сектантський образ отого осоружного для українців чужинця-«пастора». Що вже тут говорити про епічність, генетичну спорідненість із билинно-гусельною традицією – про них у тексті «І-го міту» ні словечка – ніби історія української традиційної епічної культури творилася не за законами історичної тяглости, а за єдино відомими нашій «кандидатці історичних наук» рекомендаціями «Короткого курсу ВКП(б)».

А втім, хай це стане їй бодай від тепер відомо, що нерозривність билинно-думової традиції, її спорідненість та належність не до московської, а таки до київсько-чернігівсько-галицької історичної парадигми, доведено іще П. Сокальським (Сокальский П. П. Русская народная музыка великорусская и малорусская в ее строении мелодическом и ритмическом и отличия ее от основ современной гармонической музыки. СПб., 2016. 400 с.), М. Лисенком (Лисенко М. В. Характеристика музичних особливостей українських дум і пісень у виконанні кобзаря Вересая. – К., 1978. – 95 с.), І. Франком (Франко І. Вибрані статті про народну творчість. – К, 1955. – С. 64, 58-60, 226, 230), М. Грушевським (Грушевський М. Історія української літератури: у 6-ти томах, кн. 9. Т. 1. – К., 1993. – С. 12-13, 17, 31, 44, 55, 57-63, 83-85, 146-147, 185-186 та ін.), Ф. Колессою (Колесса Ф. Про ґенезу українських народних дум. – Львів, 1920. – 144 с.; його ж – Мелодії українських народних дум. – К., 1969. – С. 13; його ж – Ритміка українських народних пісень. – Львів, 1907. – С. 29, 246; його ж – Про вагу наукових дослідів над усною словесністю. – К., 1970. – С. 17-33 та ін.), К. Квіткою (Квітка К. Епічні пісні // Вибрані статті, комент. А Іваницького на С. 40-41), а пізніше – С. Грицою (Грица С. Мелос української народної епіки. – К., 2015. – С. 17-32, 51-52, 69-75, 89-106 та ін.; її ж – Трансмісія флорної фольклорної традиції. – Київ – Тернопіль, 2002. – С. 32-43, 101-152 та ін.), В. Шевчуком (Шевчук В. Розмова упорядника з юним літературознавцем на тему «Українські билини». – К., 2003. – С. 3-9), Ю. Шерехом-Шевельовим (Забужко О., Шевельов Ю. Вибране листування на тлі доби: 1992-2002. – К., 2011. С. 395-396; Шерех Ю. Україна як Мезоевроазія // Пороги Запоріжжя: Т. І. – Харків, 1998. – С. 590) та пізнішими прихильниками цієї концепції творення нашої епічної культури – Г. Ткаченком (Ткаченко Г. Основи гри на бандурі // Родовід, ч. 11. – С.112), М. Будником (з особистого спілкування) та автором цих рядків (Хай М. Микола Будник і кобзарство. – Львів, 2015. С. – 20-49, 52-53, 147-153, 295-304; його ж – Музично-інструментальна культура українців (фолкльорна традиція). – Київ – Дрогобич, 2011. – С. 33-50, 106 -110, 113-114, 273-278, 516-518, 539-540), включно.

Нарешті, абсолютно брехливою й такою, що не відповідає дійсности, є остання, заснована на бузувірському ставленні московської церкви до старців, теза І-го «міту» про подібні неґації в українських церквах візантійського обряду та про конфлікти між ними (ширше про ставлення до лірників представників різних конфесій див. Квітка К. До вивчення побуту лірників. – 1926. – С. 118-120; М. Хай. Лірницька традиція як феномен української духовності // Родовід, число 6. К., 1993. С. 39-41).

Таким чином, образ «Медіатора» І-го НЕміту/Реальности за В. Антоненко при всій послідовності викладу кушпетівської доктрини розвитку/трансформації славної на весь світ української епічної традиції у «старцівство поза епікою» та термінологічна спроба вже у І-му «міті» опустити ці символи до рівня більшовицько-пасторівського «Плектра», яким Пролеткультівська система методично до сьогодні розстрілює український етнічний звукоідеал, – більш ніж очевидні. Прагнення зменшити, принизити, віддати Москві ідентифікаційно найдієвіший маркер Нації авторам концепції вдалося, але повірити у все це може тільки культурно неосвічена і снобістськи організована та промосковськи зорієнтована «вата», яка, зрештою, по українських музеях не ходить…

Проте, зачекаймо трохи і спробуймо проаналізувати наступні, іще більш ірраціональні міти…

Міт 2

«У 19 ст. На перший план виходить образ народного співця – транслятора історичної пам’яті. Так твориться новий міф кобзарства: міф про особистість, який зберігає інформацію про славне минуле та передає її нащадкам.

Це пов’язано з мистецькою течією романтизмом, який з’являється у Європі на початку 19 ст. та приносить захоплення історичним минулим і народною мистецькою творчістю. Історики і етнографи все частіше звертаються до вивчення творчості кобзарів, організовують навіть цілі експедиції з дослідження їх репертуару.

Одним з зачинателів міфу про кобзаря-трансформатора був Тарас Шевченко. У своєму однойменному творі він виводить в центр образ Перебенді — співця, який доносить до людей пам’ять про важливі історичні події – часи Козаччини. Те, що раніше у кобзарів було радше винятком, у Перебенді стає основою творчості.

Після Шевченка виникає цілий рух із вивчення творчості кобзарів. Тож кобзарі починають спеціально вивчати історичні думи та пісні про козацтво, оскільки цього вимагають від них етнографи-інтелектуали.

Для збереження свого заробітку кобзарі все частіше починають співати про давнє ж козацьке минуле — час ідеалізований українськими романтиками. Саме з їхніх пісень звичайні люди у час масової неграмотності, відсутності телебачення та інтернету могли дізнатися про українську історію, важливі події та персонажів».

Вже перше речення 2-го (уже справжнього!) міту із погляду здорового глузду не витримує жодної критики… Носіями історичної пам҆яти були геть усі етнофори традиції як «усної історії» усіх часів і народів, а не лише наші кобзарі та лірники ХІХ ст., які цю даровану Богом і фолькльором функцію нібито успадкували внаслідок штучно придуманого й приліпленого до кобзарства В. Антоненко «міту про транслятора». І романтизм та його епоха має до цього процесу не більше стосунку, ніж сільське за природою старцівство до міської політики НЕПу.

Якби автори горезвісної концепції потрудились з ідеологічних позицій НЕПу наблизитись хоч би до праць М. Грушевського, то там вони прочитали б, принаймні, таке: «Чим жили, що думали, яким богам молились сі покоління ХІV – XIV вв., коли затихли княжі співці, клирошане-вітії, книжники і філософи, що кидали окрухи від свого багатого столу між маси «простих»? Що оповідали, що співали сі «прості» покоління?.. Се питання стає пекучим, як тільки хочемо відтворити неперервну тканину духовного життя нашого народу, і розв҆язання його неминуче потрібне хоча б для того, щоб вияснити собі умови повстання і розвою тої нової верстви словесної поетичної творчості ХVІІ – XVІІІ вв., що становила довгий час…, так би сказати культурне свідоцтво української нації» (М. Грушевський. Історія української літератури, т. 4, кн. І, С. 7).

Це щодо історичної глибини… А з приводу «зачинателя міфу про кобзаря-трансформатора», яким за твердженням мітотворців-аматорів нібито був сам Шевченко, скажемо, що: «… саме Шевченко … був чи не останнім українським романтиком, що мав реалістичний, а не спотворено романтизований погляд на кобзарство як один з найфеноменальніших виявів нашої духовності» (М. Хай. Тарас Шевченко у контексті реалістичного й романтизованого погляду на кобзарство… // Тарас Шевченко та кобзарство. Львів, 2010. – С. 40). Окремі приклади етнографічного тлумачення кобзарства/старцівства як явища, зустрічаємо також і в літературній творчості сучасників Т. Шевченка – М. Гоголя та П. Куліша (див. там само, С. 41 – 44). Однак, вже після них «вже й розпочинається не лише надмірна героїзація, але й ще більша романтизація образу кобзаря («козака-бандуриста») та його традиції» (там само, С. 41), яка закінчується тотальною символізацією «окобзарення» не лише української, а й польської романтичної літератури (як тут не згадати канівського лірника Вернигору, який завдяки Ю. Словацькому та А. Міцкевичу та ін. став прообразом усієї польської літератури того часу на рівні з українським кобзарем, що дав назву головної поетичної збірки Тараса Шевченка).

Далі… «Якщо виходити із тези про те, що кобзарство – це передусім фолькльорна (сільська) музична практика мандрівних незрячих співців-музикантів (на чому завжди особливо наголошував К. Квітка), старців-«старчиків» (Г. Сковорода, «ранній» Г. Хоткевич, В. Кушпет та ін.), а не сценічна (міська) культура придворних торбаністів, інтелігентів та зрячих козаків-«аматорів», чи «академічних» мистців («пізній» Г. Хоткевич), то поетичні й художні «замальовки» Т. Шевченка просто «з натури» власного життєвого досвіду, закладені в них реалістичні оціночні висліди беззастережно свідчать на користь саме «фольклорної лінії в кобзарстві» (Г. Хоткевич. – див. М. Хай. Реалістичне відтворення кобзарсько-лірницької традиції у літературній творчості Тараса Шевченка // Українське мистецтвознавство. ІМФЕ. – Вип. 13. – К., 2013. – С. 145).

Ну, а блюзнірське звинувачення фолькльористів-науковців у тому, що своїм прагненням увіковічнити правічний епічний репертуар, вони нібито спонукали прагматичних і ласих до заробітків сліпців змінити псальми і канти думами та історичними піснями, не лише виходить за рамки всілякої людської й наукової етики, а й не корелюється з елементарною історичною правдою та фактологічною логікою. Зосібна, стилістика астрофічної структурної побудови дум закорінена у так само астрофічній будові билинного мелосу, споріднення яких простежується на сюжетному, формотворчому, мелоритмічному та виконавському рівнях. Врешті-решт, механізм передачі досвіду вивчення/переймання цих архіскладних імпровізаційно й композиційно розгорнутих «полотен» інакше, ніж традиційним шляхом – «із уст в уста», «від покоління до покоління» не відбувається – це дуже тривалий і трудомісткий процес, що повністю виключає будь-яку коньнктуру дій і думки. Тому зводити «зацікавленість» віковічною епікою її питомих носіїв лише до примітивного меркантильного інтересу жебраків ХІХ століття – це, перепрошую, якраз ознака НЕПманівського, а не фолькльористично-етнологічного чи навіть примітивно-історичного мислення.

Багато дечого у механізмі виникнення самої ідеї «флешмобу під куполом» з҆ясував дискурс у ФБ після телевиступу небезвідомого псевдоісторика-провокатора Я. Грицака (Див. «Про міф, Шевченка і кобзарів розповідає Ярослав Грицак» // https://www.youtube.com/watch?v=LOUY2CP8h3c&feature=youtu.be), на який довелось відреаґувати:

«Так ось звідки ноги ростуть – і Ти з ними, Бруте???… Я й не сумнівався, що якесь дівчисько-невдаха, у якої з історією «не вийшло», мусить мати у себе за плечима «важчу артилерію»… Доля Бузини за вами плаче, «правнуки погані»… Усі виморені реальним (не мітичним!!!!!!!!!!) голодомором і розстріляні реально (не мітично!!!!!) лірники і кобзарі вас із того світу дістануть… Після цього «писаний» історик Грицак для України вмер, перестав існувати як фахівець, взагалі… Натомість, народився черговий (яким несть числа) псевдоісторик-мітотворець напротивагу справжнім, «усним» історикам – носіям-етнофорам достеменної, а не фалшиво-мітологічної історії свого народу – кобзарям і лірникам… Усі ці нісенітниці і компліменти Шевченкови за його талант творити міти – це суцільна бузинівщина і спроба керувати «не своїми саньми» й не більше… Ці сани на найпершому ж горбочку неминуче перекинуться і викинуть такого фірмана-невдаху із «не його саней»… В Україні, до Вашого відома, п. Грицак, існувала й існує серйозна кобзарознавча наукова школа, яка не потребує і не потерпить «послуг» коньнктурно налаштованих дилетантів…

Абсолютно згоджуюся з Natalya Dobrovolska у тім, що Музею слід було б звернутися до «вузьких фахівців-кобзарознавців», а не до дешевих мітотворців-паcквілянтів… Втім, якщо Ваші потенції у власній спеціялізації вже скінчилися, то ми готові до валки з вашими блюзнірськими інтенціями і користолюбськими інстинктами… Вгамуйте свої апетити – пам҆ятайте, що зрадники і пристосуванці ніколи не перемагали, а пам҆ять народна завжди їм готувала ганьбу і вічне забуття… Бузина, Грицак, Макаров, Яневський, Антоненко, директор-ініціятор цього ганебного флешмобу, прізвища якого рука не піднімається тут написати – хто наступний???… Вважайте, що дорогу у реальне (не мітичне!!!) Пекло ви собі вже забезпечили. Крапка».

Та й, взагалі, хто дав право дирекції Музею Великого Кобзаря так брутально і цинічно принижувати високо-моральних і високо-духовних співців-етнофорів, носіїв однієї з найглибинніших і насакральніших епічних традицій-ідентифікаторів самобутности і і незнищенности нашої Нації? І що б сказав про це сам Тарас Шевченко? Тут мимоволі пригадався вірш одного із поетів-шестидесятників: «Із п҆єдесталу дивиться Тарас, як блазні над священною землею плетуть інтриги з кривди і образ!». То чи не достатньо кривди і образ несуть нам події на обох фронтах (зовнішньому і внутрішньому)? Іще й епічну пам҆ять треба у народу відібрати? Та ще й руками установи, яка за своїм функційним навантаженням мала б цю пам҆ять і честь самого Тараса Шевченка, не нищити, а оберігати…

Але повернімося до розгляду наступних мітів…

Міт 3

«На межі 19-20 століть утверджується новий міф народного співця-артиста. Головним у образі стає не релігійний містицизм, не історична пам’ять, а власне мистецька діяльність кобзарів. Відтепер кобзар – не моралізатор-сліпець, а професійний музикант-артист, стати яким може будь-хто.

Однією з основних течій у мистецтві кінця 19 ст. стає модернізм, у рамках якого інтелектуали намагаються поєднати народні традиції з пошуком нових форм мистецького бачення. Модерністи акцентують увагу на мистецькому контексті творів. Тож тепер бандуристи (це слово у тексті ориґіналу наклеєне поверх якогось іншого – М.Х.) представляються широкому загалу саме як артисти, а не старці.

Тож за ініціативою Гната Хоткевича створюються перші професійні кобзарські школи. Під час Української революції 1917-1920 років на державному рівні виникають кобзарські організації, серед яких – Київська капела бандуристів.

Радянська влада ж прагне використати народних співців у рамках політики «українізації». Головним завданням стає замінити роль кобзарів як хранителів історичної пам’яті на професійних артистів. У результаті формується інша система кобзарських об’єднань, які перебувають під повною опікою та контролем держави та діють у рамках офіційної ідеології. У музичних навчальних закладах починають вчити «на бандуриста». Змінюється репертуар, з’являються нові твори, які прославляють радянську владу. Проте навіть це не врятувало кобзарів від репресій.

Українська еміграція продовжила започатковану Хоткевичем концепцію «кобзаря-артиста». В її середовищі виникає велика кількість кобзарських організацій, серед яких – професійні музичні установи. «Кобзар» перетворюється зі способу життя на повноцінну мистецьку професію».

Слід визнати – що далі в нетрі своєї хворобливої уяви заглиблюються наші фальсифікатори-мітотворці, то ближче їх антикобзарські інтенції зближуються із позиціями реальних творців мітів на всіх етапах історичної парадигми виникнення, еволюції й побутування епічних/старцівських практик в Україні. А таких не бракувало ніколи, як не бракує тарганів та іншої нечисті у дуже неохайному й занечищеному господарстві. Щоби популярно пояснити природу функціонування сільських фолькльорних практик, якою безсумнівно завжди була і залишиться у пам҆яті народній епічна/старцівська традиція мандрівних співців – бандуристів, кобзарів і лірників – необхідно звернутися до бодай провізоричної аналізи закономірностей її побутування. Фолькльорні форми функціонують за законами відомої «формули Шенона», згідно яких тріяда: Творець-Виконавець-Слухач/Реципієнт, здебільшого співіснують в одній особі. Крім того їм властиві такі найголовніші критерії визначености як колективність і анонімність творення. При цьому, під колективністю завжди розумілася не арифметична кількість «творців» і гігантоманія «виконавців», а парадигматична множинність варіянтів творення пісень і дум співцями-індивідуумами упродовж усього процесу та історичного періоду існування традиції, поспіль. А анонімність, своєю чергою, забезпечувала стилістичну своєрідність, жанрову і етнофонічну специфічність співогри. Будь-яке втручання у цей процес законів «вченої музики» та сценічного виконавства неминуче призводить до руйнування і зникнення традиції як такої.

Тарас Шевченко, будучи сам етнофором традиційного світобачення та, ширше, мислення і широко використовуючи фолькльорну лексику у своїх авторських творах, глибоко розумів її органіку й тому ніколи не претендував на їх належність до традиції. Усі пісні на його глибоко народні мотиви написані конкретними авторами-аматорами на основі німецької гармонічно-стильової системи. Кобзарі-автентики їх майже не співали. Це стало прероґативою пізніших зрячих бандуристів-артистів, які грали на т. зв. «удосконалених» хроматичних псевдобандурах і остаточно порвали із традицією та її репертуаром. Однак, порушивши усі етноорганологічні канони форми, конструкції, способів співогри, репертуару і манери їх виконання, ці інтелектуально неглибокі люди уперто наполягали, щоб їх продовжували називати «кобзарями».

От звідси, власне, й розпочалася справжня фальсифікація й мітотворчість, хоч її зародки виникали й раніше на прикладах проникнення до репертуару кобзарів і лірників-автентиків авторських творів. Еволюція ж традиції скінчилася рівно тоді, як Васілій Андрєєв цинічно звелів Гнатови Хоткевичу листовно: «То, что я сдєлал с рускай балалайкай – Ви далжни сдєлать с українскай бандурай!». Ліру ця мімікрія щасливо оминула. Ми не можемо зараз навіть уявити собі, що спонукало «пізнього» Хоткевича наступити на горло власній «фольклорній лінії», яку він щиро сповідував у «ранній» період свого зацікавлення автентичним кобзарством/старцівством. Далі був розстріл кобзарів, лірників і… самого Хоткевича. Спекулювати тепер на цій найбільшій траґедії української культури і науки, видаючи її результати за «повноцінну мистецьку (!!!) професію» – це край усілякого наукового, народно-виконавського та й, зрештою, «мистецького» анальфабетизму і цинізму.

Пояснюючи це все 25 років студентам консерваторії, маю кілька яскравих прикладів реакції молодих композиторів, теоретиків і істориків музики та т. зв. «народників» і диригентів. Одні з них щиро дякують і використовують фолькльор виключно лише як інтонаційний матеріял у переосмисленні своїх творчих ідей і, ширше, композиторського письма та наукової чи виконавської практики. Інші – зупинились на півдорозі, не бажаючи поповнювати лави фальсифікаторів, а найбільш темні і уперті – продовжують брутально нищити кобзарство і фолькльор, видумуючи щоразу «сучасніші» форми і способи застосування. Уся надія на тих – перших, наймудріших і найталановитіших, а останні – найтупіші, найбездарніші – я певен – пощезнуть у небуття і будуть зневажені й засуджені нащадками.

Усі спроби примирення цих діяметрально протилежних виконавських явищ – автентичного кобзарства і колективних форм його сценічного «відродження» у вигляді квазібандурницьких «колгоспів» – успіху ніколи не давали і не дадуть. Та й чи потрібна, взагалі, комусь ця нечувана й не бачена у світі (крім української діяспори) карикатура на одну із найсакральніших наших святинь у найпотворнішій і невластивішій для ориґіналу інтерпретації? Нікчемний гицель і кльовн і навіть «професійний музикант-артист» ніколи не опуститься з котурнів свого сценічного подіуму до органічної практики на вулицях і переходах і – навпаки – ніколи він не підніметься від своїх споживацько-прагматичних прагнень до висоти народньої філософії, сакрального духу і справжньої органіки кобзарсько-старцівського відчуття світу, правди й високого художнього одкровення достеменно народньої естетики (Ширше див. Шевченко О. «Банда бандуристів». Інструменти «руського народа» — Українські варіації // ПіК. — 21–27 трав. 2004. — С. 36–38; Шевченко О. Мафія народників // Україна. — 2007. — № 4–5. — С. 124–125).

А заокеанський шароварний квазібандурний «колгосп» – це теж продовження совкового паралельно-культурницького міту, який допоміг витравити зі свідомости замордованих голодом і большевизмом українців навіть згадки про розстріл реальної (НЕ МІТИЧНОЇ!!!) автентичної кобзарської традиції і поширив безглуздий глум і блеф шароварництва і капелянства по всьому світу. Тупість і примітивність мислення, брак елементарного естетичного чуття, сакральности і національної своєрідности – не має меж ні в метрополії, ні за океаном… А з іншого боку, якщо ми тут як Геракли, що органічно укорінені в цілющі пахощі рідної землі, не завжди в стані повичищати гори гною із «авґієвих стаєнь» колгоспно-масової псевдокультури, то що можна вимагати від тих нещасних, перегодованих американськими фастфудами й навіки відірваних від Вітчизни еміґрантів, які цю здесакралізовану й здемарґіналізовану псевдокультуру сприйняли навіть не за міт, а за найчистішу автентику? Від анґломовного світу вони запозичили собі ідею тотальної ґльобалізації, а з рідної землі привезли свою доморощену, схвалену Пролеткультом «паралельну культуру», доведену до вершини антихудожнього й антиестетичного абсурду. Тільки фолькльор і кобзарство для них стало зовсім непотрібним і «чужим».

Як бачимо, йдеться про ситуацію, коли міт про «професійного музиканта-артиста» у своєму нестримному (р)еволюційному русі від «фолькльорної лінії» до профанації досяг критичної «переходової» межі між справжньою традицією і її потворно-модерністським «інваріянтом» – кічем, який автори мітотворчої концепції вважають, таким, що «ще перебуває на шляху становлення», у процесі «переосмислення образу кобзаря та пристосування його творчості до сучасних мистецьких трендів». Про жодну традицію тут уже не мовиться. Навпаки, чиниться тенденційна спроба знівелювати усі її характерні ознаки, зрівняти і замінити їх діяметрально протилежними, сценічними, масовими, самодіяльними. Але почитаймо, до чого «дотр(е)инділися» наші містифікатори-мітотворці у своєму найбільш омріяному 4-му міті, задля якого, вочевидь, і городився весь цей «город» сатанинської мімікрії й перетворення святині у свою пряму протилежність – спекулятивний симулякр і кіч:

Міт 4

«На початку 21 ст. в Україні новий міф про кобзаря ще перебуває на шляху становлення: функціонує радянський міф кобзаря-артиста та здійснюються спроби реконструкції традиційного кобзарства. Водночас відбувається переосмислення образу кобзаря та пристосування його творчості до сучасних мистецьких трендів.

Крах радянської системи не призвів до ліквідації радянських інституцій. Тому офіційні кобзарські об’єднання, як от Національна спілка кобзарів України, продовжують існувати і надалі. Суть їх функціонування не змінилась: повна фінансова залежність від держави, «кобзар-бандурист» як окрема музична професія.

Представники Київського та Харківського кобзарських цехів, а також Львівського лірницького цеху намагаються відновити, реконструювати інструменти, музику та побут народних співців до модерної епохи – кобзарів-трансляторів історичної пам’яті. Їхній репертуар: твори давньої української літератури, кобзарські пісні або стилізація сучасних творів під старовину.

Паралельно відбувається спроба переосмислення кобзарського міфу. Сучасні гурти та виконавці – Шпилясті кобзарі, Георгій Матвіїв, Troye Zilia, Crossed Parallels, Pumkin Tea Club, B&B Project, Krut, Валентин Лисенко еклектично поєднують традиційні кобзарські пісні та мелодії з сучасними музичними тенденціями. Зокрема це виконання старовинні (sic!) кобзарських творів на сучасних інструментах або сучасних пісень на бандурі».

З позиції історичної правди і науки складно не погодитися із дефініцією про те, що «…крах радянської системи не призвів до ліквідації радянських інституцій…», а «… суть їх функціонування не змінилась». Однак, щоразу ліпити «як горбатого до стіни» науково-виконавську реконструкцію кобзарсько-лірницьких цехів до еклектики найбільш віддаленої від специфіки «інтонаційного модусу модусу мислення» (С. Грица) епічного середовища практики неоморденістських течій й потворних суроґатних форм «академічно-сценічної культури» – виконавства на хроматичних квазібандурних інструментах, які діди-автентики зневажливо називали «баседлями» – це, даруйте, просто неприпустимо.

Як можна «поєднати», наприклад, бульдога з носорогом, сліпого зі зрячим, каліку зі здоровою людиною й, нарешті, Святого із Сатаною? А для Шпилясті кобзарі, Георгій Матвіїв, Troye Zilia, Crossed Parallels, Pumkin Tea Club, B&B Project, Krut, Валентин Лисенко – це, виявляється, дуже просто – взяли… і поєднали. Точніше, їм так здалось, що поєднали… Їм все одно – про Бога чи Чорта співати, на справжній бандурі чи на якомусь покручі/симулякрі грати, шпилясті ірокезькі зачіски чи козацькі оселедці при цьому носити і, головне, у традиційній чи у роковій манері всю цю потолоч виконувати. Насправді ж, непоєднуване – не поєднується і не поєднається ніколи! Якщо вже комусь так дуже хочеться циркової еквілібристики, музичної ексцентрики, рокового «драйву» і т. п. й при цьому конче пришпилювати цю «естетику» саме до «баседлі»/бандури-«мутанта», то – вольному воля! Лиш не називайте це сатанинське збіговисько кобзарством! Навіть пришиблено/пришпилено/супер-«шпилястим»…

Трансформація етнічного звукоідеалу кожної нації, субетносу, чи навіть льокальніших його середовищ, відбувається за своїми внутрішніми законами. Тому, «…помітні зміни, наприклад, у формі, конструкції, способі тримання цитроподібних давньоукраїнських гусель привели до зміни органологічного типу (переходу у лютнеподібну бандуру), але на строї, способі гри, характері звучання, репертуарі й манері виконання майже не позначилися, донісши до нас етнічний звукоідеал виконання давньоукраїнських билин і трансформованих на їх структурно-типологічній основі історично пізніших дум. Насильно ж насаджувані торбан, напливові (згідно з Г. Хоткевичем – «наносні»)… інструменти – чотириструнна домра, гітара, домро- та гітароподібні «кобзи-мутанти» (термін В. Кушпета), незважаючи на інтенсивне впровадження їх у свідомість народу за допомогою паралельно-культурницької державної машини, у фолькльорному середовищі не прийнялися, оскільки несли чужий українцям (переважно, азійський, а також „панський”, двірцевий) звукоідеал (Хай М. Муз.-інструментальна культура українців… С. 250). Іще далі… «Єдиним матеріально означеним чинником формування пев­ного звукоідеалу є звучання НМІ, його акустичні, темброві, динамічні, фактурні й такі, що випливають з конструкції самого інструмента, та інші фізичні його ознаки. У співвідношенні з дією інших складових автохтонного виконавського стилю (мелосом, виконавсько-інтерпретаційними, композиційними, мізансценічними особливостями виконання) воно формує у даному середовищі “свій” ідеал звучання й виконання» (Там само).

Ми не маємо тут можливости викладати решту 5 основних сфер формування поняття етнічного звукоідеалу українців, але вже із наведених двох – фізично притомна і елементарно освічена людина може дійти висновку, що ні матеріял 2-го, ні 3-го, ні тим більше 4-го мітів не володіють ознаками звукоідеалу традиційного епічно-старцівського кобзарсько-лірницького середовища. І саме тому, вони і стали офірою нападок примітивно мислячих неуків-мітотворців. Тому притуляти, пришпилювати, пришивати чи приліплювати видумки, фантазії і відверто спекулятивні мітотворчі галюцинації психічно нездорових, деґенеративних чи й відверто ворожих верств суспільства до здорової естетики, вивіреної віковічним досвідом автентично-автохтонної традиції українців – це аморальна, політично й національно неграмотна та антинаукова ПРОВОКАЦІЯ! Більш, ніж 100 років життя в умовах цих відверто провокаційних, спрямованих на деідентифікацію українців інсинуацій, введених у ранг ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ, не могли пройти безслідно. То чи варто сьогодні, коли наукова думка досягла необхідного щабля реконструкції історичної, структурно-типологічної та етнофонічної (народньо-виконавської) правди про свою віковічну епічну традицію, підігравати провокаційним діям сучасних новоспечених мітотворців?

Характерно, що у всіх афішах і реклямівках (а спочатку й на великому фанерному щиті) над усіма символами виставки гордо височіла постать одіозного натхненника й організатора харківського розстрільного з҆їзду М. Полотая (про його причетність до цього злочину див. Черемський К. Повернення традиції. – Харків, 1999. – С. 59, 78; Wolkow S. Die Memoiren des Dmitri Schostarowitsch // www. list–taschenbuch.de та ін.). А в одній із розмов автор концепції В. Антоненко відверто заявляла: «А чого б то ми мали боятися фанерного Полотая, якщо кобзарі його живого не боялися?». Напевне, треба було б їй спочатку запитати про це у самих фіґурантів образотворчого флешмобу – кобзаря-автентика, бандуриста-шароварника, мітичного козака-Мамая і самого Шевченка – чи комфортно їм сидіти на цьому малюнку під «наглядом» убивці-аґента КҐБ? (див. фото № 1). А якщо вже розміщувати на усю стіну фото дівочої капелі бандуристок із оголеними колінами (фото № 2), то, принаймні ж, треба було познайомитись із матеріялом німецької дослідниці лірництва в Европі, проф. М. Брьокер із Дюссельдорфа про виродження лірництва в Німеччині у рекляму повій-куртизанток, які використовували ліру для приманювання собі клієнтури в будинках терпимости (див. Brocker M. Freizeitgestaltung oder Existenzsicherung. Zur Sozialgeschichte eines «Frauen»-Instrumentes // Musikalische Volkskunde. — Band 15. — Koln, 2002. — S. 53–69).

Ну а щодо карикатури на козака-«бандуриста» із вусами та затуленим якимсь чудернацьким предметом, що нагадує одноокого циклопа, чолом, а матню широчезних шароварів затуляє таки бандурою (фото № 3) – то це вже стало сумною «традицією» українського скульптурно-образотворчого мистецтва. На Майдані Незалежности вже понад 20 літ красується фіґура козака, що для прикривання своїх інтимних місць не знайшов пристойнішого пристрою, ніж традиційна бандура. А Шевченко-«рокер» із дико виряченими очима і навіть з бас-гітарою в руках замість мольберта – то вже просто чи не найефектніший бренд/тренд усіх псевдопатріотичних збіговиськ, графіті і флешмобів… Якщо організатори горезвісної виставки, ставлячи головною метою свого ганебного дійства глум над кобзарством і Шевченком, думають, що вони тут перші й ориґінальні, то мусимо їх розчарувати. Ця практика, на жаль, вже стає «історичною» – у багатьох містах України образом Шевченка-«рокера» вже нікого не здивуєш, а у Львові, Вінниці і навіть у самому Києві підготовку дівиць-лірниць теж вже поставлено на конвейєр. У Вінниці навіть пам҆ятник Шевченка влада умудрилася зняти кудись на задвірки, звільняючи «престижне» місце під пам҆ятник Небесній Сотні… Він їм муляє очі – надто, коли бузинівські флешмоби стають модою на рівні державної політики… Мінкульт, Міносвіти, громадськість мовчать, то чому б не показати себе і не попіаритись на святинях? Та і саме поняття кічу навіть у псевдонаукових колах піддається «переосмисленню» зовсім не у бік руйнування, а, радше, «креативного розвитку» Архетипів Нації (Див. Гундорова Т. Кіч як нова метамова: про що говорить сучасний український кіч? // Українське мистецтвознавство. – Вип 10. К., 2010. – С. 231 – 238; Хай М. Гармошковий кіч як руйнівник автохтонного українського інструментального стилю; його ж, Домрово-балалайково-баянний кіч як антиномія українського традиційного інструменталізму // Українське мистецтвознавство. Вип. 12. К., 2012. – С. 146 – 152).

Рівень аудіо-відеовізуальної репродукції 1-го й 4-го залів виставки вимагав би детальнішої етнофонічної аналізи. Однак, заплативши двічі за перегляд, жодного разу нам не вдалося отримати кваліфікованого коментаря чи навіть простого переліку репродукованого матеріялу. Мимоволі повіяло носталґією за часами, коли мало не біля кожного експоната Музею Шевченка сиділа жорстоко висміяна телешоуменом Данилом Яневським бабуся, яка годинами могла розповідати про найбільш конкретизовані його деталі і факти. Тут же ж, мимоволі виникла асоціяція із годуванням корови жорстоким «господарем», що накидав нещасній тварині за драбину поряд із сіном патиччя і будяччя, змусивши кожну їстивну травинку видобувати, з великими зусиллями і тортурами. Але ж людина – не тварина – їй не можна наливати в одну тарілку і меду, і дьогтю!

«Коров҆яча тема» пригадала також флешмоб десятирічної давности в Українському домі з підвішаною догори дриґом зарізаною твариною… Коли через пару днів кров і екскременти у балії, куди вони стікались, засмерділись так, що їх неблаговонний дух долинав аж до Хрещатика, корову змушені були зняти задовго до закриття «культурного» дійства. Дьоготь із медом же «кобзарського» флешмобу товкли у 4-х залах майже цілий місяць! А сморід від його ітелектуальних «випарів» і випорожнень у душах і вухах глядачів залишився назавжди. На тлі того, що відбувається взагалі у державі, сюрреалізм глуму над Шевченком і кобзарством – зашкалює!

Стає дедалі очевиднішим, що зараз на обох фронтах (зовнішньому і внутрішньому) точиться безкомпромісна, кровопролитна війна «не на життя, а на смерть» не за територію чи матеріяльні ресурси, а саме за УКРАЇНСЬКУ МОВУ як найголовніший маркер ІДЕНТИФІКАЦІЇ НАЦІЇ. Адже, саме вона – українська вербальна мова, а також мова художньо-прикладних, музичних, обрядово-ритуальних, народно-архітектурних, народно-драматичних та ін. первісно-синкретичних дійств і сфер життя українського народу – це органічне продовження АРХЕТИПУ ТВОРЕННЯ його ідентичности і буття. Саме тому підла, підступна, добре продумана, заздалегідь підготовлена й відфінансована державою провокація з виставкою/флешмобом на бульварі Шевченка вирішила вдарити одразу по усіх основних маркерах нашої ідентичности – Мові, Шевченку, Кобзарству із єдиною і дуже важливою для них метою – знищити, знівелювати і остаточно дискредитувати Кобзарство як традицію і святиню, обсміяти і обплюгавити його як непотрібний анахронізм і, найголовніше – РОЗЧИНИТИ У МІТАХ залишки пам҆яти і реконструкції його як одного із найголовніших АРХЕТИПІВ НАЦІЄТВОРЕННЯ.

Висновок: Поки ідеологічно-масову роботу наших-«не своїх» просвітницьких установ очолюватимуть невдахи-недоучки із НЕПманівським вихованням, які за завданням продажних директорів-епіґонів творитимуть постбільшовицькі «короткокурсні» «міти» з метою остаточного знищення духових основ рідної культури, війна на обох фронтах кресів України реально приречена на ескаляцію і нескінченність. Мусимо і тут всі купно встати і дати рішучу відсіч відверто аґресивному «внутрішньому» ворогови, маніпулятивно добре замаскованому під фалшиву, позірно начебто «свою», шароварну риторику і мітотворчість. Скиньте маски, шоу-НЕПмани! Ваші дешеві, політично ворожі «маски-шоу» більше не пройдуть!

Діялектика кожного наспіх формованого мітотворення діє за своїми чорними смітярськими законами, зовні схожими з примітивними інстинктами безхатченків і гайвороння… Засмакувавши раз зі смітника чужої слави та наївшись об҆їдків зі столу хазяїв-замовників, їх наступного дня знову тягне на смітник. Позаяк на витворення якісного свого власного продукту ця зграя чорних воронів не здатна – вона, згрупувавшись, шукає щоразу новішої жертви та іншої смітярки… Щоби врешті-решт самій опинитися на смітнику історії.

Михайло ХАЙ (Київ)

Повний текст дивись: Хай, М.Епічна традиція України: від реалій до мітотворчості і кічу/ Михайло Хай // Актуальні питання сучасного виконавства на традиційних кобзарських інструментах : Матеріали на­уково-практичної конференції (26–27 червня 2018 р.) ; упоряд. К. П. Черемський. — Харків : Видавець Олександр Савчук ; НЦНК «Музей Івана Гончара», 2018. — С.148-167.

Електронний доступ: http://khotkevych.info/fond/wp-content/uploads/2018/05/Kobzarstvo_small.pdf

Додатки

Фото № 1

Фото № 2

Фото № 3