Другим серцем Щастя, яке під час цієї війни своєю безперебійною роботою дало другий шанс на життя сотням поранених і тяжкохворих, є місцева лікарня. Після значних руйнувань, завданих на початку війни Станично-Луганській ЦРЛ (60 км від Щастя), Щастинська міська лікарня залишилася по суті єдиним на десятки кілометрів прикордонної території повноцінним лікувальним закладом, на базі якого могла надаватися кваліфікована і частково спеціалізована медична допомога на передовій…
Наше перше враження від лікарні було невеселе: стара будівля радянського типу з табличкою часів УРСР, обшарпаними стінами і потрісканим шиферним дахом. Складалося враження, що ремонту тут не було мабуть з часів “пєрєстройкі”. Серце стискалося, коли ми йшли коридорами з побитою підлогою, заходили до палат з “допотопними” ліжками і поламаними тумбочками. Такого “інтер’єру” нам давно не доводилося бачити: яскравий доказ “покращення вже сьогодні” від регіоналів, які керували цим містом. Мимоволі в голові крутилася думка про те, що працювати тут нам також буде невесело… Смайлик «frown»
Але як же ми помилялися…
З перших хвилин роботи в хірургічному відділенні ми були приємно здивовані доброзичливому і приязному ставленню до нас. Попри напружений ритм роботи, тут завжди панував веселий настрій і якась невловима домашня атмосфера. Невеликий але згуртований колектив, у якому кожен був готовий прийти на допомогу колезі, навіть у найтяжчі хвилини працював як “швейцарський годинник”, подаючи приклад іншим співробітникам лікарні. Про все це по-батьківськи дбав завідувач відділення Володимир Іванович Карпінський, справжній патріот України, практикуючий християнин і блискучий хірург. Завжди енергійний і бадьорий (навіть після частих безсонних ночей), він постійно тримав руку на “емоційному пульсі” коллективу, підтримуючи його “бойовий” дух то веселим жартом, то добрим словом. В операційній навіть у найкритичніші хвилини ніколи не можна було почути криків чи лайки: або зосереджена мовчанка, або добрий гумор. Кожну операцію він починав, за прикладом славетного хірурга і владики В.Ф.Войно-Ясенецького, короткою молитвою і знаком Св.Хреста. Як же все це відрізнялося від нашого попереднього досвіду роботи в інших лікарнях, де зазвичай панує дух конкуренції і недоброзичливості, де посмішки бутафорні, а жарти нещирі й цинічні.
Напевно саме завдяки такій унікальній спаяності і взаємопідтримці колектив відділення не розпався (як деінде), а продовжував роботу навіть у найтяжчі дні, коли обстріли не вщухали ні на хвилину, а поранених вже нікуди було класти. Тоді операції йшли в режимі non-stop одночасно на 3-х столах, а лікарі й медсестри по суті жили в лікарні, працюючи без перепочинку і сну по кілька діб підряд. І хоч внаслідок частих мінометних обстрілів хірургічний корпус лікарні зазнав часткової руйнації, персонал відділення жодного разу не покинув своїх робочих місць, залишаючись вірним професійному обов’язкові перед пораненими і хворими.
Ми багато чуємо в засобах масової інформації про подвиги наших бійців на фронті, але чи знаємо ми хоч щось про мовчазний подвиг “людей у білих халатах”? Ми захоплюємося героїчною евакуацією поранених з поля бою, але чи усвідомлюємо, що справжня боротьба за їхнє життя відбувається саме в лікарні на передовій. Тут, за дверима операційної, де панує тиша і немає телекамер, за життя кожного пацієнта мовчки і наполегливо б’ються 4-5 стомлених “людей у білих халатах”. Уявіть собі, що при цьому триває мінометний обстріл лікарні, що крізь шиби операційної залітають осколки, а ці дивні люди стоять і зціпивши зуби працюють біля операційного столу без жодних касок і бронежилетів. А потім, коли справа доходить до нагород чи матеріального заохочення, про цих людей зазвичай забувають. Чи знаємо ми про те, що на відміну від військових медиків, цивільні лікарі й медсестри в зоні АТО не отримують жодної надбавки до зарплатні (тобто, середня зарплата в них така ж, як у тилових лікарнях), не мають права на статус учасника АТО і на жодні пільги? Чому це так? На жаль, відповіді на це запитання немає…
За 1,5 роки бойових дій у Щастинській міській лікарні було надано допомогу близько 1100 пораненим, проведено понад 1700 хірургічних операцій, у тому числі досить складних (зокрема на кишківнику, шлункові, печінці, нирках та судинах). Це стало можливим завдяки жертовній праці дружнього колективу лікарні, завдяки зусиллям тих лікарів і медсестер, які не втекли від війни, а лишилися виконувати свій професійний і громадянський обов’язок. Але чи оцінили це в Києві?.. Мабуть ні, бо майже півроку після звільнення Щастя від сепаратистів колектив лікарні не отримував заробітньої плати, оскільки київські чиновники вважали, що місто залишилося в складі ЛНР (до війни Щастя було Жовтневим р-ном м.Луганська). І тільки завдяки “надлюдським” зусиллям і неабиякому дипломатичному талантові головного лікаря Олега Григоровича Супруна до кінця 2014 року медикам все ж таки виплатили зарплатню в повному обсязі.
Але ж хто дав можливість персоналу лікарні пережити той непростий період? Може чиновники з Києва чи Сіверодонецька? Ні, це зробили прості волонтери, які своєю непомітною працею допомогли тим, хто лікував наших бійців але сам перебував у скруті.
Ми також є щасливими з того, що були причетні до цієї нелегкої роботи, що протягом восьми місяців мали можливість працювати в чудовому колективі хірургічного відділення Щастинської міської лікарні.
Від’їжджаючи зі Щастя, мимоволі вдивляєшся у знайомі обриси лікарні, яка привітно посміхається на прощання новими вікнами і червоним металочерепичним дахом, ніби говорячи, що все буде добре, адже “Щастя – це Україна”