СУЧАСНЕ КОБЗАРЮВАННЯ: ПОЛЬОВІ ЗАМІТКИ

Традиційне  кобзарське виконавство сьогодні відроджується не лише у віртуальних вимірах, або як багато хто думає – у сценічних чи фестивальних варіантах. В Україні існує потужне творче середовище, яке воліє відродити кобзарську традицію у максимально наближених до історичних реалій формах. Не тільки відродити, але й надати їй нового сенсу й перспективи.

Яскравими ілюстраціями подібного подвижництва є щирі й безпосередні оповіді учасників кобзарювань. Іронічні, веселі й легкі до сприйняття ці розповіді водночас справляють  глибоке і сильне враження. Враження, яке незбагненно примушує нас зовсім по-новому розуміти сучасне кобзарство і підсвідомо вірити в його нинішнє відживлення.

 Сьогодні ми подаємо польові замітки Nadija Prekrasna (матеріяли взяті з  https://www.facebook.com/nadija.prekrasna )

  Кобзарський сезон поки що триває.  Для поширення традиційної культури, бандурист Назар Божинський і я, в ролі поводаря, поїхали в заповідник радянського кітчу – Сорочинський ярмарок. Взагалі маршрут був такий Харків-Миргород-Сорочинський ярмарок-Миргород-с.Огирівка (Великобагачанський р-н)-Полтава-Харків. Назар грав , а я «здебільшого, сиділа поряд і відрощувала дзен»

Легко боротись з радянщиною в музеї Івана Гончара чи Арсеналі, зовсім інше діло Сорочинці, де публіка здебільшого звикла до совкового сміття.

Нас пробували і прогнать, сидим, значить, Назар грає.

Підходять двоє з бейджиками, – хлопець і дівка, скожа на комсомольську актівістку, дівка починає кричать:

– Ви хто такі?! чого тут сидите?

– з Харківського кобзарського цеху, нас запросили , от ми і приїхали, граєм тут, – каже Назар

– а ви знаєте, що місця платні?!! .. і вимахує якою бамажкою перед носом

– а ми нічого не продаєм

Хлопець смикає активістку за рукав:

-та хай люди сидять..

активістка не вгамовується:

– а ви знаєте Раїсу Якусьтам?

– може і знаю )

Актівістка щось ще верещала і побігла далі

Продовження гисторії зветься “Жизнь на ярмарку”

Надумали ми, що один день грати, це мало, тре щонайменше два. Шоб не шукати кутків-готелів, і вопще, це якось не по-кобзарськи, ми взяли намет і десь підвечір втнули його в порожнє міжряддя, коло вишивальниці з Лубен.

Набрали торбу їжі з дому, щоб не купували базарного з мухами і пилюкою. Правда картоплі з м’ясом все-таки купили в місцевої жінки, нам нарадили, що вона дуже добре готує і нежаліє м’яса.

Замість спальників в нас був Назаровий кобеняк, хтіла взяти ще метрів 6 клейонки, але забула.

Базарники і майстри будували халабули з клейонки, скотчу, а спали під прилавками, і так уже багато років підряд і всі 5 днів ярмарку, при ціні за місце в 5 тисяч гривень.

Ніч на ярмарку не гоголівська ні разу, ноччю концерт в стилі сєльської діскотєки з завиванням чи то півуна, чи то ведучого – “я не бачу ваших рук, я не бачу ваших ног” з бахканням і криками.

Після концерту, десь о 2-3 ночі, молодьож ще отдихає – вигіржує, п”є горіляку, матюкається, якась дівка голосно чи то ридала чи то ригала. Генделиків було море- з ковбасами, шашликами і всякою всячиною, більше ніж самого ярмарку і тип паче майстрів.

О 7 ранку всі прокидаються. До сусідки майстрині приїхала “підмога” з Лубен,- інші майстри, всі гуртом вирішили, що нікуди не підуть і платити не будуть, ганяльщикам – скрутять велику дулю.

Остання відзнака – платні клозети, ВСІ, безкоштовні були тільки в міліції, а міліція їх стерегла і ярмарковий люд туди не пускала.

Щоб уже завершить з Сорочинським ярмарком. Приємні моменти і люди там теж були, інакше б це був не сорочинський ярмарок, а сорочинський мордор з гоблінами і орками. Ось кілька приємностей)

Моє любиме – кошиковий рай, минулого року там купувала прямокутний кошик, якась тітка тоді казала “Ой дєвушка, он какой-то сєльській” як тепер ми бачимо, більшість кошиків- “сєльські”, дуже хороші і зручні

Майстриня-вишивальниця, Гойда Віра Борисівна, з Лубен, наша сусідка, вишиває традиційними швами чудові рушники, Юрій Мельничук має її знати Смайлик «smile» як хто забажає такий рушник, можу дати контакт. Через ставлення оргів до майстрів, вона та інші майстри з Лубен вирішили не платить ні копійки ярмарку.

Олена Щербань ,в традиційному полтавському вбранні, місила, смажила та продавала українське печиво – вергуни.

Якщо пошукать , то можна знайти і автентику, баби з Сумської області (село забула) не полінувались і приїхали виступить на ярмарку.

Прикупили трохи домотканого полотна та кілька рушників, один продавець старовини розпитував як пошить народний одяг, бо в джінсах і старій сорочці йому шось не те)

Так “відкривши” ярмарок ми впхали торби і торбенята в автобус, і стоячи на одній нозі поїхали на Миргород.

“В Миргороді”, тут вже всяких “пригод” як на ярмарку не було. Сонна автостація, мухи літають, ну хіба пару раз дядьки бились, один дід хотів їхать на автобусі не за маршрутом, а кудись вбік і лаявся, що його не хочуть везти ; бус наш десь зломивсь і довелось чекать наступного.

Поки мали час Назар грав коло церкви.

В минулі рази було нєрвний піп вискакував і проганяв, але на той час, мабуть, всі буйні поїхали на Сорочинці.

Підійшов один чоловік, знімав, а тоді ще й показав відео з Трускавця, де Василь Кирилич грає. Чоловік був дуже задоволений і радий, бо знає що це за люди, які пісні вони співають, на чому грають і для чого.

Потім, ми благополучно залізли з торбами, бандурою і кобеняком в китайський бус і поїхали до Огирівки (Великобагачанський р-н)

А коли сонце сідало, ми дістались до хутора коло с.Огирівка. Як це бувало в старовину Назар грав в хаті … килимарки Колінько Валентини (про майстриню і килимарство трохи згодом).

Акустика в старовинній хаті незрівнянна, таке враження що хата “співає” разом з бандуристом.

А коли грали пісню про Турбаївське постання, слухачі захвилювались, бо вони родом з тих місць і взагалі звідси до Турбаїв і Остап’є три рази шапкою кинуть

Nadija Prekrasna,  https://www.facebook.com/nadija.prekrasna