Праця Др. Віктора Мішалова “Харківська бандура”, яка опублікована в Києві 2013 року Академією Наук України та Фундацією Українознавчих Студій Австралії, вперше у світовій науці звернена до формування та еволюції українського бандурного мистецтва в контексті його культурно-історичної та художньої проблематики. Уперше як цілісне явище в мистецтвознавстві та історії культури дістає наукового розгляду важливий, вельми репрезентативний і, водночас, унікальний феномен української культури – харківська бандура, коло її музичних втілень, репертуар, його функційна й художня специфіка, виконавська й композиторська практика, а також історія досліджень цієї школи бандурного мистецтва.

Успіх праці в значній мірі забезпечений творчою особистістю її автора – продовжувача традиції Г. Хоткевича. В. Мішалов є інтегральною науковою постаттю в сучасному бандурознавстві, етноорганології, мистецтвознавстві, історичному музикознавстві, а це для даної теми є надто важливим, адже традиція харківської школи бандури, зруйнована на Батьківщині, продовжила розвиватися в діаспорі. В. Мішалов – фаховий етномузиколог (в т.ч. й фольклорист-репродуцент традиційної кобзарської музики на науковому рівні) і одночасно – видатний виконавець, бандурист-практик, який чудово орієнтується в техніці гри, аплікатурі, артикуляції, особливостях виконавства у різних традиціях. Він – кропіткий і терпеливий шукач, що спромігся внести до наукового обігу багато з недоступних його попередникам унікальних історичних джерел, ба й розкрити перед широким читачем донині заховані наукові, дидактичні та музичні шедеври Г. Хоткевича.

1-й розділ праці присвячений історіографії мистецької традиції та методологічним засадам. У 2-му подані ґенеза та еволюція бандурного виконавства на Слобожанщині. В 3-му – проблематика зародження й розвитку сценічного кобзарства, становлення ансамблевого виконавства та бандурництва як нового мистецького феномена. 4-й розділ присвячений харківській школі, ролі Г. Хоткевича в її формуванні, еволюції сольного та гуртового виконавства, його трагічній долі в 30-х рр. та спробам його відродження в діаспорі у 2-й пол. XX ст., та пізніше в Україні.

В. Мішалов відкриває білі плями історії, надаючи місце В. Потапенкові, зрячому учневі чернігівського кобзаря Т. Пархоменка і одному із засновників Київської бандурної школи. Праця узагальнює концепцію Полтавської капели Г. Хоткевича; описує творчі позиції одного з продовжувачів слобожанської традиції Г. Ткаченка (на основі безпосередніх творчих контактів з майстром); працю членів Київської та Полтавської капел бандуристів в діаспорі та диференціацію там типів бандур; вплив скрипкової школи на формування техніки Г. Хоткевича; традиції харківської школи гри на бандурі, продовжені в Чехії, США, Канаді та Австралії.

Автор трактує і протирічиві моменти розширення концертного виконавства як для традиційної культури, так і для сольного мистецтва, його етики, естетики, репертуару, техніки, тембрової палітри. Чільне місце посідає боротьба Г. Хоткевича за майбутнє харківського бандурного мистецтва. Історичні виступи капели ім. Шевченка з Америки в Україні були доказом вірності шляхів ансамблевого виконавства, намічених Г. Хоткевичем. Автор впевнено доводить перспективи реалізації її нового життя. Праця В. Мішалова є свого роду науковим гімном харківської бандури. Вона є важливим внеском в українське мистецтвознавство, збагачує знання про історичний плин бандурництва в Україні і в світі, і являє собою видатне досягнення сучасної науки.

Iгор Mацієвський

Cанкт-Петербург

“Харківська Бандура” В. Мішалова