Доля мови – у наших руках

Єдиний шлях, яким народ може одночасно зміцнити країну та розв’язати мовне питання, – повноцінно перейти на українську мову.

Утримання від підняття мовної теми під час революції і війни в принципі було непоганою ідеєю. Але активність противників української мови не залишає вибору. Крім того, саме у мовній царині полягає метод, який може досить скоро зміцнити країну перед загрозою агресії.

Цей метод може й одночасно розв’язати мовне питання. Це – масовий перехід на українську мову. Цей заклик насамперед – до жителів міст центральної України, особливо тих, чиї батьки говорили і говорять українською.

Звичайно ж, він стосується і етнічних росіян та усіх інших, в південних і східних регіонах також.

Усі інші методи розв’язання обох цих проблем були неефективними. Москва використовує “державну політику українізації” як лякалку, а український уряд їй у цьому починає підігравати, мовляв, вибачте, більше лякати не будемо.

Якщо ініціативу в мовному питанні візьме народ на більшій частині території – інша частина вже буде підтягуватися до більшості, а не буде “пригнічуватися державою”, і у Путіна майже не залишиться аргументів.

Крім того, все, що робилося досі, не розв’язувало мовної проблеми. Певні зрушення у бік української в суспільстві є, але загалом усі роки незалежності триває зсув у бік використання російської, насамперед через вимирання старшого покоління, більша частка якого є україномовною.

Хто не вірить у цей очевидний факт, може подивитися соціологічні дані.

Що стосується неефективності заходів у вирішенні мовної проблеми, які досі застосовувалися. Вони і не могли спрацювати. Зокрема, як бачимо, державна підтримка української мови, зокрема закон про мови, для реального використання мови у суспільстві мало що дає.

Хоча, можливо, частково це є результатом того, що така підтримка була дуже несміливою за міжнародними мірками, а за Януковича взагалі змінилася на витіснення.

Автор також не зовсім згоден із закликами “захищати україномовних”. Якщо україномовних захищати активно, їхній статус меншини у містах центру може закріпитися, а вони можуть почати викликати роздратування решти населення.

Такі ініціативи як “Дріжджі” викликають глибоку повагу, але здається, що треба перенести увагу з боротьби проти порушень мовних прав людей на позитивну агітацію населення за українську мову.

Треба у побуті та на роботі, в усіх проявах життя використовувати українську, і закликати до цього інших – спочатку простих громадян, лише потім – держслужбовців та працівників сфери обслуговування.

До цього може закликати держава. Але насамперед це мають робити самі люди. Кожна мова, яка досягла успіху, зробила це завдяки широкій підтримці, широкому громадському руху, завдяки бажанню народу.

Якщо ми не будемо використовувати українську мову в усіх сферах життя на більшій частині України, якщо Галичина залишиться єдиним форпостом, де українська мова використовується повноцінно, мова не матиме шансів вижити.

У цьому випадку Галичина остаточно стане подібною до Квебека, який застосовує титанічних зусиль, аби зберегти французьку в англомовному океані Північної Америки – квебекські діти зараз більшу частину часу проводять у онлайн іграх, де усі говорять англійською. Тож змусити їх говорити французькою стає дедалі важче.

З тою різницею, що французькій у Квебеку допомагає Франція і багато інших країн, де французька використовується повноцінно. У Галичини таких запасних територій вже не буде, отже зберегти українську там в епоху глобалізації також буде складно.

Хочеться звернутися до патріотів, які вважають мовне питання несуттєвим.

Ви не замислювалися, чому ви вважаєте це питання незначним, а Лавров з Ахметовим – значним. Між іншим, як і більшість країн на Земній кулі?

Деякі патріоти кажуть, що нам треба перетворитися на таку собі Ірландію…От перетворимось і скажемо собі, що ми і справді успішніші, демократичніші, свободолюбніші від росіян, от тільки мову свою втратили, і тепер мова у нас російська!

Якщо ми не перейдемо на українську, так і буде. А поки ми ще маємо свою мову, у якої є усі шанси запанувати у власній країні. І для чого її втрачати я, хоч стріляйте, не розумію.

У багатьох містах і містечках центральної України, включно з Києвом, ще 10 років тому майже суцільно зросійщених, вже є значні кластери україномовних дітей.

Вони виховались українською в садочку і зараз вже говорять між собою на шкільних перервах абсолютно спонтанно українською.

Нам, дорослим, треба забезпечити їм повноцінне україномовне середовище. Для їхніх дорослих потреб – маскультуру, вищу освіту, професійне середовище!

Тепер про схід. Луценко пропонує віддати східнякам “мову… в обмін на євроінтеграцію”.

А він спитав їх, чи вони хочуть це зробити? Чи йому Ахметов розповів? Майже половина населення Сходу і Півдня мають україномовних батьків?

З такими пропозиціями, де гарантії, що думку тих східняків, які хочуть захистити свою українську мову, буде почуто? Відомо, як у тому регіоні вміють проводити вибори з референдумами, а тут ще й Путін допоможе.

Крім того, цікаво, що Луценко має на увазі під наданням державного захисту російській мові? Від кого чи від чого захищати російську мову, і на яких територіях?

Два роки тому під час прийняття закону Ківалова-Колесніченка подібні ідеї викликали зливу блогожаб, одним з героїв яких була ледве жива дівчина в українському віночку, яка займалася гнобленням.

Отже, щоб такі ідеї більше не збурювали країну, треба просто зняти мовне питання з порядку денного. А зняти його можна лише масовим переходом на українську.

Українська мова вже присутня в усіх сферах життя, треба лише кількісно наповнити їх. Давайте запустимо суспільний рух “Переходь на українську”, наприклад, на базі “Дріжджів”.

Давайте почнемо з Інтернету, переведемо на українську блоги і веб-сайти, або хоча б зробимо її першою – наш найбільш рейтинговий сайт цього не боїться.

А потім підтягнуться усі інші сфери. Рівень володіння мовою на більшій частині території це вже цілком дозволяє.

 

Юрій Белінський,

Українська правда