Український фольклор і глобалізація

У сучасних умовах глобалізації ситуація в Україні погіршилась, держава перебуває в стані економічно-соціального шоку, національно-культурного нокауту. Демократичні процеси відбуваються хаотично у зв’язку із слабким законодавчо-правовим полем; ліберальні та консервативні ідеї не спрацьовують у суспільстві, позбавленому єдності, ідеалів і загальної мети. Глобальне все більше й більше превалює над суспільним і національним.

Глобалізація як термін масового вжитку набув на початку 1990-х років на позначення світових фінансово-економічних процесів. Із часом поняття розширилось і стало таким, що вбирає в себе, окрім сфери економіки й фінансів, фактично всі наднаціональні ознаки і заторкує кров і плоть кожної нації, кожної держави, вибудовуючи нові транснаціональні взаємини у світовому співтоваристві. Із суб’єктивного, внутрішнього процесу інформаційно-фінансово-економічного універсалізму, що виник на Заході, у США, він став агресивно-об’єктивним, таким, що насаджується і сприймається як певний момент тотальної зґвалтованої реальності часів постхолодної війни. Ознаки цього процесу очевидні: транснаціональність (наднаціональність, або – частково – нова форма космополітизму); внутрішня і зовнішня динамічність без прогнозованих або малопрогнозованих наслідків; конфліктність (як внутрішня, так і інтерферентна); підпорядкованість джерелу-детермінанту у співвідношенні центр–периферія (тут криється чи не основа конфлікту, коли за логікою концепції глобальності периферії не повинно бути). Засади глобалізації такі: фінансові (інтернаціоналізація фінансового капіталу та його вільний рух на світових біржах); промислові (активна експансія транснаціональними компаніями нових ринків); ринкові (виникнення спільного світового ринку як складової світового господарства і поділу праці на ньому); технологічні (інтенсивний, революційний розвиток інформаційних і комунікаційних засобів); соціальні (поширення моделі суспільства з високими технологіями, впровадження концепції відкритого суспільства з ринковою економікою, громадянського суспільства з теорією пристосуванства/толерантності та ідейнгим плюралізмом); соціодемографічні (активне збільшення кількості населення планети та його згубний вплив на природу); культурні (вестернізація культури, проникнення масової культури в усі суспільства); політичні (створення наднаціональних структур, адекватних процесам глобалізації: таких, що стають частиною цих процесів).

Основний конфлікт глобалізації деякі вчені вбачають у нерівномірності розвитку: країни постіндустріальні, індустріальні та доіндустріальні. Зберігаючи засоби транснаціонального впливу, західні країни ще більше збагачуються й розвиваються. Природа постіндустріального суспільства така, що воно схильне не лише до політичної, економічної експансії, але й до соціокультурної. Отже, процес глобалізації впливає на всі сфери життєдіяльності, зокрема на ринок, на державу й суспільство, на особистість.2 Відповідно всі ці інституції зазнають змін, трансформуються. Найважче ці процеси даються суспільству, нації та людині. Тобто позитивні явища цих процесів перебувають під загрозою.

Академік Микола Жулинський, виступаючи на У Міжнародному конгресі україністів у Чернівцях (серпень 2002 р.), наголошував: „Духовне знекровлення світової цивілізації очевидне. Національні культури як системи цінностей видозмінюються відповідно до вимог глобалізації, внаслідок чого розмиваються кореневі системи культурних конфігурацій”, а відповідно „запровадження нової ідеології світового розвитку й нової форми соціальної організації – глобального корпоративізму – веде до глобального технотронного закабалення людської особистості і „виведення” її з органічної для її саморозвитку й самоздійснення національної системи цінностей”.3

Для України порятунком від хвороб цивілізації завжди був фольклор – та усна народна творчість, що пройшла органічний шлях еволюції від архетипу до стереотипу й генетично закодувала в образах-символах безсмертні смисли буття. У фольклорі закодовано вічність гармонійної творчості розуму й серця багатьох поколінь. Фольклор твориться безперервно, повсюди й скрізь, де живуть люди, стверджував геніальний Олександр Потебня.

В умовах транснаціоналізації культури на фольклор іноді дивляться як на продукт віджилих епох, як на певну декораціюілюстрацію, що заважає сильним світу цього фантастично збагачуватись, формуючи повальну індустрію шоу-бізнесу і розваг, єдиний тип світової монокультури масового вжитку переважно для підлітків та молоді. Тенденції відлучення дітей, юних, молоді від кришталевих джерел національної самобутності й культурного розмаїття, від усвідомлення власної причетності до унікальної культури предків створююють загрозливу ситуацію розриву духовно-культурних зв’язків між поколіннями, зниження загального рівня культури, ведуть до втрати морально-етичних норм і формують філософію песимізму, соціальної пасивності, самотності, безпорадності й безвиході (фаталізму). Усе це стає підґрунтям для збагачення представників світової глобалізайційної макроекономіки і злочинного світу через культивування антигуманних виробничих технологій, активізації процесів куріння, наркоманії, алкоголізму, проституції, торгівлі дітьми тощо. Зупинити негативні тенденції в житті людства здатна усна нематеріальна традиційна культура кожного народу за умови справжньої державної турботи про збереження, охорону, пропаганду й відродження фольклору в прийнятних для сучасності формах.

В Україні з різних причин (глобалізаційних процесів, деформаційних впливів радянської доби, відсутності чіткої державної політики в галузі підтримки національної традиційної культури) спостерігаються тенденції до згасання усної традиційної творчості, забуття й відмирання багатьох автентичних явищ народної обрядовості, звичаєвості, пісенності, оповідальності. Загрозу збереженню й поширенню традиційної нематеріальної культури становить тривала відсутність загальнодержавницької ідеології, що ґрунтувалась би на українській національній ідеї з відповідними ціннісними орієнтаціями на утвердження парадигми власної природовідповідності, а не на глобалізаційні чи локально-глобалізаційні стереотипи підпорядкованості, залежності й духовно-культурної аморфності. Нині експансія чужого в Україні загрожує знищенню власне українського національного духовно-культурного продукту, що вироблявся впродовж багатьох століть. Криза української влади впродовж тривалого періоду спричинилася до того, що й досі не вироблено чітких пріоритетів щодо підтримки національного виробника в галузі народної традиційної культури – чи не єдиному видові творчості без цензури; відсутні значні державні капіталовкладення у збирання (фіксацію), дослідження, збереження й пропаганду усної народної творчості.

Україна вкотре переживає період переходу, от тільки біда, що її провідники не знають, куди іти. Намагання вийти із себе, розпорошитися то в європейському, то в євро-азійському чи й американізованому просторі призводить до помітних втрат не тільки в політико-економічній сфері, але й у сфері духовно-культурній. Усна нематеріальна традиційна культура – основа основ української нації, незамулене джерело мови, народного світогляду, професійного мистецтва. Неувага до фольклору – це втрата того ґрунту, на якому ростуть і плодоносять генетична пам’ять народу, його розум, душа й серце, формується дерево сучасного і майбутнього буття держави. Отже, соціальне, економічне, політичне і культурне значення фольклору в історії надзвичайно велике; завдяки фольклору збережено самобутність націй і культур, забезпечено розмаїття й багатство загальнолюдської культури. Втрата чи знищення усних традиційних культур, їхній занепад може призвести до морально-духовних і світоглядних катастроф людства, на перетворення родючих життєдайних полів на смердючі смертоносні полігони.

Особливо небезпечна втрата традиційних надбань фольклору для України, адже він справіку творився в єдності з космосом, у поєднанні з працею, побутом і дозвіллям, формував ідеальний світ майбутнього. Позбавити українців образно-емоційно й раціонально-прагматично пізнавати світ, відтворювати спадщину поколінь і творити рідною мовою нове – це позбавити їх власної духовно-культурної сутності, національної ідентичності, що рівнозначне фізичній загибелі. Сутність українців ще в середині ХІХ століття захоплено визначив Микола Чернишевський у статті “Національна нетактовність” (подаємо цитату мовою оригіналу): “… Если есть племена, могущие к себе привлекать симпатию больше, чем другие племена, то именно малороссы – одно из племен наиболее симпатичных. Очаровательное соединение наивности и тонкости ума, мягкость нравов в семейной жизни, поэтическая задумчивость характера, непреклонно настойчивого, красота, изящество вкуса, поэтические обычаи – все соединяется в этом народе, чтобы очаровывать вас, так что иноплеменник становится малорусским патриотом, если хоть сколько-нибудь поживет в Малороссии. [А их положение! Это племя по преимуществу – племя поселян, доля которых тяжела. Их патриотизм чист от помысла о порабощении других; они желают лишь того, чтобы им самим было легче жить на вольном свете; никакое другое племя не хотят они подчинять себе или обижать]”.4

Чи змінилися українці з часу цієї характеристики? Посутньо щодо ментальності ні. Хіба що стало менше “поетичних звичаїв”, бо їх частково знищили світові катаклізми (війни, революції), радянська ідеологія та відсутність потужної української ідеології в новітні часи. Відтак внаслідок зменшення питомої ваги фольклору в суспільному житті й житті індивіда відбулися й певні трансформації в свідомості та діях багатьох людей: виродження ідеального світогляду й формування надмірної залежності від матеріальної субстанції; породження таких явищ, як перекотипольність (манкуртизм), знецінення статусу національної належності, соціальна пасивність, ізоляційність, конформізм, потурання носіям негативних ціннісних орієнтацій, послаблення рівня самодисципліни, подвійна мораль, відсутність мети, ідеалів тощо. Натомість роль фольклору у навчанні й вихованні особистості штучно принижується на всіх рівнях: у засобах масової інформації поширюються негативні оцінки українського національного субстрату; викривлено й спотворено тлумачиться менталітет українців; висміюються українські обереги (зокрема, вишиванка; самодіяльне мистецтво безпідставно називають шароварщиною).

У навальних програмах для загальноосвітніх шкіл вихолощується український національний елемент, скорочується кількість годин на вивчення української мови, літератури. Курси народознавства, українознавства з волі державницьких опікунів освіти стали українським дітям не обов’язковими; загальноосвітні школи намагаються перетворити на церковно-приходські та футбольноспортивні…

Освітня система в Україні потребує оновлення змісту та методів навчання не на догоду болонському процесу. Слід суттєво змінити підходи до викладання предметів народознавчого циклу у загальноосвітніх навчальних закладах.

Задля успішної розбудови Української держави особлива роль належить формуванню національної свідомості, пам’яті, патріотизму юного громадянина. Реалізації такої надзвичайно важливої місії сприятиме обов’язкове викладання в загальноосвітніх навчальних закладах окремого (не спеціального, не в межах програми з літератури) курсу українського фольклору як навчальної дисципліни. Упродовж тисячоліть українці творили свою усну традиційну культуру. Розмаїття фольклорних творів, досконала, відшліфована віками поетика, своєрідні стилістичні й композиційні прийоми засвідчують глибоке художнє пізнання народом і світу, й самого себе.

Український фольклор як визначальна складова традиційної народної культури, носій мови й світогляду – універсальний засіб вираження ментальності українців і важливий чинник формування національної самосвідомості, формування духовного світу особистості, її морально- естетичного розвитку, психологічної самодостатності й комфорту.

У курсі українського фольклору учням слід подати систематизовані знання й про фольклористику – науку, що вивчає усну народну творчість. Становлення української фольклористики відбувалося в період романтизму – в першій половині половині – всередині ХІХ ст. (видатні представники: Михайло Максимович, Йосип Бодянський, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш). У другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. теоретичний потенціал українських учених засвідчив власний іманентний шлях розвитку вітчизняної фольклористики, її академічну фундаментальну сутність, а відтак і європейськість. Визначний внесок в українську фольклористику зробили Олександр Потебня, Михайло Драгоманов, Павло Чубинський, Микола Лисенко, Микола Сумцов, Іван Франко, Михайло Павлик, Борис Грінченко, Дмитро Яворницький, Володимир Гнатюк, Михайло та Катерина Грушевські, Климент Квітка, Олександр Андрієвський, Філарет Колесса. Етапи криз і піднесень пройшла українська фольклористика радянського періоду. Звільнена від ідеологічних пут тоталітарної системи, своєрідно формується фольклористика незалежної Української держави. Сучасний її стан характеризується поглибленим вивченням давніх пластів фольклору, класичних і новітніх форм художнього відображення дійсності, увагою до історії наукової галузі. Внаслідок цього з’ясовано чимало щодо природи фольклору, його пізнавальних можливостей, національної та жанрової специфіки, функціонування в обрядах, комунікативної ролі в межах суспільства, родини, міжособистісних взаємин тощо.

Фольклор не втрачає свого пізнавального, етико-виховного, естетичного значення й сьогодні, у час новітніх комунікацій. Поряд із збереженням традиційних пластів фольклорної творчості, що побутують безпосередньо в усній формі й передаються від покоління до покоління, існують інші способи збереження та донесення традиційних усних скарбів до сучасників – через публікації зразків у збірках, випуск аудіопродукції, відео-телепродукції, електронних версій (компакт-дисків), фольклорні фестивалі, через інтернет. Крім того, фольклор як вид мистецтва, своєрідна форма суспільної свідомості існує, твориться безперервно, це не тільки традиційна спадщина минулих віків чи десятиліть, а й творчість сучасників (скажімо, майданний фольклор, фольклор повсякденних мовленнєвих ситуацій).

Література як вид мистецтва також є своєрідним ретранслятором фольклору. Індивідуальна авторська письмова творчість саме й виникла на основі усної традиційної. Навіть письмо модерністів не позбавлене фольклорних елементів. Шкільний курс літератури передбачає вивчення сучасного літературного процесу; нинішній усній творчості народній, на жаль, місця в програмах нема.

Відомо, що поява справжньої індивідуальності відбувається завдяки єдності народу й окремого індивіда через мову і фольклор, через творчість попередніх поколінь. Зневажити рідним – це втратити себе, відійти від свого берега, а до чужого не пристати, канути в Лету. Культура не має кордонів, меж поширення, але завжди має творця, автора. Творець усної нематеріальної традиційної культури – народ. Саме тому діалог держав – це діалог політиків, а діалог народів – це діалог культур. Фольклорна культура кожного народу – це творчість без цензури, та творчість, що не залежить від „флюгерності” правителів. Ставлення владної еліти до мови і фольклору – лакмусовий папірець її справжніх намірів у будівництві соборної самостійної держави національного типу й забезпеченні матеріального й духовного процвітання народу загалом і кожного громадянина зокрема.

1. Див.: Дзюба Іван. Національна культура як чинник майбуття України // Дзюба Іван. Починаймо з поваги до себе: Статті. доповіді. – К.: Просвіта, 2002. – С. 49–50.

2. Див.: Габріелян Олег. Вища освіта в епоху глобалізації //Покликання університету: Зб. наук. праць /Відп. ред. О.Гомілко. – К.: РІА “ЯНКО”; “Веселка”, 2005. – С. 178–179.

3. Жулинський Микола. Національні культури і проблеми глобалізації // Слово і час, 2002. – № 12. – С. 6–7.

4. Чернышевский Н.Г. Избр. филос. соч. в 3-х т. – Т. 3. – М., 1951. – С. 427– 428.

 

ПРО АВТОРА

Микола ДМИТРЕНКО, доктор філологічних наук, завідувач відділу фольклористики Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М.Т. Рильського Національної академії наук України, член Національної спілки письменників України, головний редактор часопису “Народознавство”

 

Джерело:  http://www.yatran.com.ua/articles/328.html