ПАМ’ЯТИ ПОБРАТИМА. 14 червня 2019 р. відійшов у вічність український поет, патріот, Микола Іванович Козак…

14 червня 2019 р. відійшов у вічність український поет, патріот, Микола Іванович Козак… Нижче вміщуємо статтю його побратима і сусіда в знаковому харківському письменницькому будинку “Слово”, де мешкав митець.

ПАМ’ЯТИ ПОБРАТИМА

Переставився поет потужніх контрастних тембрів, великого ліричного сум’яття й переживань, сильного громадянського темпераменту, відчайдушної туги й страждання, невситимого пошуку любови й щастя в житті.

…Микола Козак. Волею долі галичанина, народженого в багатодітній сім’ї в селі з природньо-українською назвою Чаплі Старосамбірського району на Львівщині 20 липня 1941 року, заякорило в степовому Харкові, де він і обріс остаточно сталими зв’язками й сім’єю, не встигнувши, щоправда, породити власних дітей, бо ж доля була до нього неабияк немилосердною, поганявши Україною, мов чужими світами, й нависаючи над ним, буйним і задерикуватим творцем, воїстину дамокловим мечем важкої совєтської дійсности, прагнучи скалічити душу антилюдяними каґебістськими щупальцями, не даючи вільно жити, дихати й писати, як і иншим художникам, що народилися в добу ідеологічної неволі й ненависти влади до вільної думки. Тож усе совєтське підневільне життя Миколи Козака перетворилося на долання штучних труднощів, зумовлених посиленою підозрою “чекістів” до надмірно емоційного поета, що прагнув бути гранично правдивим і одвертим у житті й творчості, але якому водночас не давали вільно висловлюватися в умовах тотальної комуністичної цензури. Скільки ж разів довелося вразливому тонкому лірикові побувати в лабетах “майстрів плаща і кинджала”, скільки ж вистраждала його багаторазово нівечена душа! Саме тому в його поетичній творчості так багато істинного людського болю, пов’язаного з соціяльними муками, невимовних страждань, високих драм і безмірних трагедій. Можна сказати, що поетична душа ліричного героя й люди-образи були в його поезії мучениками-страждальцями за ідею й чисті світлі почуття.

Що ж найбільше цінував лірик Микола Козак у житті, що він проповідував людям як мистець? Батько його загинув у ідеологічних катаклізмах, і він, вихований матір’ю, усю свою силу почуття вклав, як і личить згідно з українською національно-літературною традицією, в образ неньки, як символ життєдайного начала, і в цьому озиваються нев’янучі думки Великого Кобзаря, його трепетна синівська любов, бо він підніс матір над злиденним світом рабства, утіливши в ній найпрекрасніші ідеали людства — правди, добра, чистої совісти, відданости. Так і вірші М. Козака про дитинство “круто замішані” на нелегкому селянському житті, і саме вони визначають кращі риси авторської манери:

Скоро, мамо, приїду додому.
Знаю, довго чекали мене.
Пада листя вам до подолу,
Осінь думи стривожені жне.

Який прекрасний цей клопітливий образ матері (“думи… жне”) і це невситиме прагнення сина повернутися до рідних джерел — оригінальне втілення неперервности поколінь від батьків до дітей! Недаремно ж невеличка перша збірка лірики названа майже пророче для початківця — “Розмова з матір’ю”, бо з цієї стежини автор уже не зверне на манівці протягом усієї своєї творчости.

Як полюбляли проказувати козаки, а за ними й геніяльний Микола Гоголь: життя — дорога, і мандрівочка — рідна тіточка. Те ж і в нашого мандрівника межі ХХ й ХХІ століть Миколи Козака, герой якого вічно в дорозі — так душею, як і тілом:

Гойдаються на коромислі
Сміх та плач. Гойдаються…
Дзенькнув вітер по відрах.
А мені дороги ввижаються.

Не дивно, що на шляхах велелюдних поета вражають передовсім життєві контрасти (“сміх та плач”); автор виробив у собі і щедро використовує в ліриці асоціятивну образність, яка є його своєрідним поетичним ключем до розкриття важливих філософічних та соціяльно-психологічних проблем. Він багато вчився в класиків-попередників, зокрема в Павла Тичини, поетів-шістдесятників, знав чимало їхніх поезій напам’ять. Ось у нього “гойдаються сміх та плач”, а в Тичини це викладено не менш оригінально, але й подібно: “Живу, живу — ридаю, живу, живу — сміюсь”. Саме така асоціятивна метода автора “Розмови з матір’ю” дала змогу Дмитрові Павличкові, прекрасному поетові й вдумливому літкритикові, оцінити деякі Козакові вірші, як написані на рівні молодого геніяльного Тичини.

Живучи многотрудним життям, Микола Козак як поет видав порівняно небагато: шість ліричних збірок, часто й передруковуючи, доробляючи одні й ті самі тексти; писав він важко, але натхненно; важко тому, що часто зразу ж варіював тему, отож инколи кидав написане, не минувши й пів дороги, бо — “не те”; тому й натхненно, бо мав виходити вірш як художнє явище одразу ж.

Чим же ми можемо користати з лірики харківського поета, який прожив майже 78 многотрудних років? Починав він, до речі, свої ліричні путівці в образі молодої неприкаяної, незахищеної людини: “Я піду… розхристаний, босий. Бо десь і моя у цім світі стежина”. Якоюсь мірою так і прожив, гнаний окаянними бурями-вітрами нібито гуманного світу соціялізму, а насправді приховано, а часто й неприховано вороже налаштованого до людини, яка не хотіла сліпо коритися тим, хто встиг засісти на вершинах влади й командувати, так би мовити, парадом. Парадність якнайменше пасувала поетичному обладункові Миколи Козака. Він володів, як людина самостійних пошуків сенсів буття, критичним мисленням, сатирично-саркастичним підходом до дійсности, вивівши, до прикладу, образ ідейного несамовитця й людиногубці Леніна, розвінчував українофобів-комуністів, лютих каґебістів, тупих служак-вірнопідданців адміністративно-командної системи, ріжне аморальне бидло, яке знущалося над людиною й топтало під ногами нормальні прояви людської гідности й чести.

Нас іще чекає публічна зустріч із останнім рукописом збірки Миколи Козака “Рефлексії”, який він готував в останні два роки свого життя для письменницьких видавництв “Глас” і “Майдан”.

За часів Незалежности у Миколи Козака проявилися виразні риси лідера, людини публічної й громадської, він брав активну участь у творенні українських національних організацій, був одним із творців і діяльних членів культурологічного товариства “Спадщина”, працював у партіях національно-демократичного спрямування — УРП “Собор”, Українській консервативній партії, навіть невеликий період очолював обласну ОУН, був творцем і очільником благодійного фонду “Свята надія Слобідщини”. Либонь, вінцем його громадсько-політичної діяльности можна вважати поетичний збірник “Очима серця”, де Микола Козак виступив упорядником “ув’язненої лірики”, творчости поетів-дисидентів, в’язнів совєтських концтаборів, спромігшися знайти чималі кошти на видання й такий самий чималий тираж.

Хай земля буде тобі пухом, мій літературний побратиме! Ми пам’ятатимемо тебе завжди!

Валерій ДЯЧЕНКО,
літературний критик, громадський та політичний діяч,
Харків

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *